Катерина Клюзко: Командна робота і комунікації є одним із найважливіших навиків в освіті

В рамках програми “Наша освіта”, яка виходить на Світлому Радіо “Емануїл” у партнерстві з Несторівським центром, до студії запрошують гостей для розмови про освіту, про її сутність, тенденції та головні виклики в освітній сфері в Україні та в світі. Ведучий програми – директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. “Наша освіта” – це програма про складне, багатоаспектне явище, таке, як освіта. І в кожній програмі тема розмови торкаються головних аспектів освіти.

Гостею чергового випуску програми була Катерина Клюзко, освітня інноваторка, дитячий психолог, тренер, фасилітатор, експерт Destination Imagination Ukraine.

Говорили про важливість освіти для змін. 

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які прозвучали у черговому випуску програми “Наша освіта”

– Катерино, я згадую нашу з вами зустріч. Я пам’ятаю, що ми з вами зустрілися і почали спілкуватися не про те, яка гарна погода надворі, не про абстрактні речі, але ми з вами почали говорити про школу. Я пам’ятаю, що наша зустріч пов’язана з ідею того, що те, що зараз є в нашій освіті, якимось чином вас не задовольняє, і ви говорили, що потрібно щось робити. Після цієї розмови досить тривалий час я слідкував за вашою активністю у стрічці Фейсбуку, і бачу, що відбулося якесь неймовірне масштабування вашої ініціативи в незліченну кількість різноманітних проектів. Я бачив, що ви займаєтесь з дітьми переселенцями, з дітьми, батьки яких були учасниками АТО, потім ви розпочали проект «Агенти змін», потім ми бачимо, що ви займаєтеся питанням вирішення конфліктів, як ми повинні взаємодіяти задля вирішення конфліктів. У чому фокус вашої громадянської активності? На чому ви насамперед сконцентровані?

– На дітях. Пам’ятаю теж нашу зустріч, коли ми говорили про створення нової школи, і це було ще задовго до реформи, яка відбувається. Людина, яка йде за своїм покликанням – вона повинна їх примножувати, і якщо є активна позиція у житті, громадянська позиція, то ти береш цю відповідальність на себе і береш участь, досліджуєш,  і з цього народжуються різні проекти, як-от «Агенти змін» і школа миротворчості, і робота з дітьми, які постраждали внаслідок війни, і дисертаційне дослідження, – і це якраз безперервний процес. І якраз тема, про яку ми говоримо, це зміни, тому що зміни відбувається постійно, не лише у світі, але в нашому житті, і в історії, і в зміні парадигм, і в культурних змінах, і в погоді, і в нашому житті. З погляду психології людина постійно змінюється: вона народжується, маленька дитинка, потім вона дорослішає, в неї відбувається юність, зрілість, старіння – це безперервний процес змін, тобто переходу з одного стану в інший, і людина не може зупинятися, якщо вона зупиняється, це як вода в потоці або ріка, яка має стрімке русло і напрямок, вона постійно оновлюється, і так само якщо я говорю про себе, і про світ, то ми говоримо про ці зміни. Потрібно завжди знати, що з нами відбувається, досліджувати нові світи, нові теми, які зараз стають актуальними, з появою новітніх технологій, з появою конфліктів, з появою великого напруження і звісно з темою освіти. Тому що ми можемо говорити про школи як освіту, можемо говорити про освіту впродовж усього нашого життя, і це один із прикладів того, що постійно є адаптація до цих змін, постійно є цікавість до цих змін.

– Цікаво ви сказали, що фокус вашої роботи – це діти. Перше ваше слово було «діти». Я від багатьох чув, що нам потрібно насправді і реформувати освіту, і починати проводити інновації в освіті саме з якомога раннього періоду. Тобто Лілія Гриневич, теперішній Міністр освіти, чим вона вирізняється від попередніх міністрів? До речі, вона першою почала говорити про реформу з початкової школи, не з вищої, а саме з початкової школи. І ось це гасло, що в Міністерстві освіти, «Зміни сьогодні освіту і ти зміниш покоління завтра» можна інтерпретувати як те, що зараз відбувається у світі, те що зараз відбувається з освітою дітей – це те покоління, яке завтра буде будувати українське суспільство, і завтра це українське суспільство будуть змінювати ці дорослі люди, які сьогодні ще діти. 

І один із ваших проектів, «Агенти змін»: чому ви вчите дітей, на що і як спрямовуєте їх у цьому проекті? 

– Ця школа була заснована у 2015р., коли я повернулася із Сполучених Штатів, де навчалася за програмою громадянської активності реформування освіти. Я була просто вражена тим, наскільки у Сполучених Штатах люди люблять свою країну, навіть незалежно від того, що вони різної національності. І у них є велика пошана до прапорів, у них є цілі програми громадянської освіти, і вони знають закони, дотримуються їх. І тоді виникла така ідея: де діти можуть втілювати свої мрії, де вони можуть відчувати себе щасливими. І тоді різні методики, якими я володіла раніше, яким навчалася, були поєднані в цій школі, де насамперед ми навчаємо дітей мріяти. Тому що інколи громадянський активізм асоціюється із вирішенням якихось проблем, і часто  в менеджменті чи громадянських організаціях люди зосереджуються на проблемах. Ми з дітьми зосереджуємося на мрії, починаючи з глобальних: Про що ти мрієш? Чого ти хочеш досягнути? Яким ти бачиш своє покликання в цьому житті? Від цих мрій ми рухаємося далі. Філософія нашої школи – ми віримо в те, що коли людина реалізується за своїм покликанням, вона стає щасливою. Ми даємо їм навички, як можна цю велику мрію поділити на частини, як великого слоника: хвостик, носик, вушко – і поступово складати. Потім ми працюємо з ними над темою відповідального лідерства, над проактивною позицією, над менеджментом. Загалом ця школа вчить як бути відповідальним громадянином, через неформальну освіту, через комплекс певних прав, занять, лекції. Ми навчаємо дітей, підлітків від 13 до 16 років мріяти і змінювати себе насамперед і змінювати країну. 

– Цікаво. Але ж виходить, що наше суспільство є глибоко патерналістським – це наш спадок радянського минулого: ми хочемо, щоб хтось за нас прийняв рішення, ми хочемо, щоб за нас подбали, щоб нам дали пенсії, стипендії, ми звикли до того, що хтось згори приймає рішення. Це все проектується в нашій системі освіти. Чи не виникає думок серед ваших лідерів, які повертаються у звичайну школу, де все має бути розмірено, чітко, послідовно: «Мріяти потрібно, але головне скласти ЗНО, вступити в університет. Мріяти – це потім, а головне спочатку зосередитись на процесі», – як ваші «агенти змін» змінюють шкільне середовище, в яке вони повертаються. 

– Тому наша школа називається не «Школа лідерства», а школа «Агентів змін», тому що лідер і агент змін кардинально відрізняються. Як люблять говорити тренери нашої школи: «Лідер – це як магніт, що притягує за собою людей». Якщо магніт притягнути до металевих предметів, то вони всі потягнуться за цим магнітом – лідер веде людей, і всі ідуть за ним. «Агент змін – це марганцівка». Якщо взяти склянку води і крапнути туди одну каплю марганцівки, то вода стає рожевою. І ідея агента змін в тому, що він підштовхує людей до змін, але спочатку він є цією зміною, він отримує задоволення, він чи вона мають жагу до цих змін, мають натхнення, вони говорять, вони запаленні, вони відкриті, і тоді до них приєднуються люди. Те, що ви говорили про суспільство, яке ми маємо після радянського союзу, то тут важливо зазначити, що наші діти вже народжені в незалежній країні, і це покоління кардинально відрізняється, тому що вони мають доступ до новітніх технологій. І в нас були випадки, коли діти приходять до своїх батьків чи викладачів, і вони змінюють погляд батьків і викладачів щодо того, що можна творити зміни. Тобто діти можуть піти до місцевого мера, запитати про допомогу, діти можуть поспілкуватися з бізнесом, з викладачами, отримати дозвіл від місцевої влади, від сільської ради, від ОДА і таким чином створювати свої проекти, показувати, що світ змінився і тепер правила зовсім інакші. Тим паче у нас зараз діє реформа децентралізації, тому ці навички, ці вміння, бачення просто необхідні всім куточкам України. І ці діти несуть якраз цю філософію. Найцікавіше, що вони не бояться, у них немає цього страху, він не передається генетично, хоч можливо, але коли вони бачить зовсім іншу модель (в чому суть освіти змін або освіти нової – ми маємо показувати нові моделі, які раніше дитина не бачила), і дитина, особливо підлітки, дуже швидко вхоплюють її і використовують. І так дають надію багатьом дорослим, що дійсно ці зміни відбуваються і від тебе все залежить. 

– Я почув від вас дві такі думки: з однієї сторони, ви сказали, що ми вчимо мріяти, але ви знаєте – всі без винятку мріють, але є статистика, що близько 94-96% людей ніколи нічого не роблять для того, щоб втілити свою мрію в життя, тобто це левова частина; але ви також сказали, що ви вчите ваших агентів змін діяти, якщо я вас правильно зрозумів, діяти в тому місці, де вони знаходиться, тобто не в самому місці, а якщо це, наприклад, 3-й клас, то в 3-му класі конкретного села, міста, містечка тощо. Тобто, з однієї сторони – величезна мрія, а з іншої сторони – починати потрібно втілювати цю мрію з того місця, в якому ти знаходишся. Наскільки, все ж таки, дитина не розчаруються в тому, що у невеличкому містечку, десь там в Богом забутій глибинці, вона може реалізувати свою велику мрію? Чи немає в неї розчарування, що те, в що вона мріє, і те, що у неї виходить, воно десь дуже далеко? 

– Це якраз компетенція нашого сьогоднішнього світу. До чого людина має бути готова – насамперед до планування і розуміння, що не все дуже швидко приходить. Тому ми починаємо з глобального. Потім наша школа має декілька етапів. 

Перший етап. Ми говоримо про цінності і мрії. Тобто неможливо міняти світ або творити якісь зміни, або втілювати мрії, якщо ти не усвідомив хто ти, не усвідомив свої цінності, не усвідомив свої принципи і власне хто ти є. 

Після того, через певний час, діти приїжджають на другий етап, і там ми вже говоримо про світ, як він налаштований, ми готуємо їх до реального світу, ми говоримо про трьохсекторну модель, про те як взаємодіють влада, бізнес і суспільство, як працюють демократичні країни, запрошуємо конкретних людей, які працюють у цих сферах. 

– Дітям про це говорити? 

– Так! Багато хто з дітей, що кажуть, що вони за цілий курс правознавства не дізналися стільки, скільки за дві лекції, які проходять у нас в школі, тому що, по-перше, це цікаво, в ігровій формі, і, по-друге, це з конкретними реальними прикладами. Діти нарешті розуміють як формується виконавча влада, як обирається Кабінет міністрів, як обирається голова Нацбанку і таке інше. І насправді дітей треба вчити реальності, і тоді вони дійсно усвідомлюють: «Так моя мрія глобальна, я можу проходити цим шляхом, я можу її далі втілювати, але я почну з цього маленького кроку». І коли вони починають діяти, вони навчаються через дію. У них вже є багато компетенцій і комунікацій, вони навчаються роботі в команді, плануванню, стратегії, аналізу, долають певні страхи, невдачі. Звісно, ми не вимагаємо від дитини якихось колосальних проектів – там де вона живе, те що вона бачить, те що їй болить, те що їй здається зробить щасливішою, зробить щасливішою її ком’юніті, і ми її підтримуємо у цьому. Я думаю, що коли діти починають поступово навчатися – маленькими кроками до великих мрій – вони якраз змінюють цей статистичний відсоток «94», бо люди реально втілюють мрії. Для мрійників і для творчих людей часто так буває, що їм важко реалізуватися, тому що цей поклик мрії не підкріплений реальними стратегіями. І це поєднання дає дитині ці навички, які навпаки її потім підштовхують, цей позитивний досвід: що в неї хтось повірив, що в неї щось вийшло, що вона змогла – навпаки буде підтримувати її все життя: що я зможу в кращий університет вступити, що я зможу отримати кращу роботу, що я можу поїхати на стажування, що я можу отримати якийсь грант, або створити якусь свою ініціативу. У нас є приклад, коли хлопчик в 15 років написав свою книжку з програмування, мовою Python (Євгеній з міста Суми), і цю книжку впровадили в його школі, а потім він відкрив онлайн курс і навчав 300 викладачів. Більше 300 викладачів пройшли платний онлайн-курс від школяра. Зараз він уже студент університету Драгоманова, він навчається безпосередньо на викладацькій професії IT і хоче далі розвиватися в цій сфері. 

Треба познайомитися з цим хлопчиною, для нашої платформи nestor 4.0 треба акумулювати толкових програмістів. 

Те, що ви розповідаєте – це справді неймовірно. Тобто, крім мрії, ви говорите, про те, що вони мають втілювати ці мрії з того місця, на якому вони знаходяться, але в них повинен бути план, поетапний план досягнення цієї мрії. Яке місце у цьому навчанні відводиться комунікації і колективній взаємодії, роботі в команді? Наскільки важливо мріяти індивідуально чи все ж краще коли твоя мрія є мрією певного колективу, креативного колективу? Як може ця мрія по-іншому розгортатися? 

Кожна людини має свою мрію, певні цінності. Люди, які мають спільні цінності, вони зустрічаються і можуть утворювати якусь спільну мрію, насправді. У багатьох із наших дітей є дійсно мрія класної, розвинутої, сучасної України. І вони розуміють, що з кожним кроком того, що вони втілюють – вони йдуть до цього шляху реалізації. Водночас вони можуть об’єднувати інших людей, запалюючи своєю мрією, вони можуть підтримувати тих, хто запалився, і повірити в них. Може бути по-різному. Але командна робота і комунікації є одним із найважливіших навиків про які говорять у сучасному світі в освіті, якими мають бути навички в 20-30 , 20-50, і зазначають 4К: комунікація, креативність, критичне мислення, командна робота. І це є одним із найважливіших базових елементів. Насамперед ми не хочемо, щоб діти відчували себе конкурентами, тому ми прикладаємо максимально зусиль, щоб створити атмосферу довіри, де вони можуть довіряти і підтримувати один одного, і розуміти, що «ти мрієш – і це класно, і я мрію – це теж класно!». І вони, коли випускаються, закінчують проекти, або коли реалізовуються в цей проміжок часу, вони підтримують один одного, вони вірять один в одного, і запитують: «Як там реалізація твого проекту?». Навіть створюється така сімейна ком’юніті після того. 

– Справді збільшення кількості ось таких активних громадян нашої країни – саме це може цю країну змінити. 

Ми говоримо постійно про корупцію, про боротьбу з нею, але коли люди, які толерують корупцію, борються з тим, хто цю корупцію творить, то в кінцевому підсумку щось виходить половинчасте. Тобто, справді має зрости покоління для яких це просто має бути виключено за замовчуванням, має бути відсутність корупції на базовому рівні. 

Я хотів би ще зробити місточок до іншого вашого проекту, який так само пов’язаний із зміною: вашу роботу власне з дітьми-переселенцями із зони АТО, дітьми бійців АТО. Зрозуміло, що це дві соціальні групи, у яких між собою, особливо на побутовому, на такому низовому рівні, може бути велика кількість претензій: «Ми звіти поїхали, тому що ви по нам стріляли», а інші: «Ми б по вас не стріляли, якби ви зайняли правильну позицію». Є ось цей набір стереотипів, базових претензій, які за замовчуванням висловлюються один одному. І ви почали з цими дітьми працювати, робити певні проекти разом. Чому, на вашу думку, це важливо, і що в результаті реалізації цього проекту ви отримали?

– Я працювала близько трьох років, коли все почалось у 2015 р., і для нас було важливо це примирення, тому що насправді енергія агресії, вона не породжує нічого доброго, вона не є творчою, і вона не є споглядальною, і звісно, коли людина знаходиться у складних життєвих обставинах, то багато хто навіть отримав посттравматичний синдром, те, до чого людина не готова в принципі. Дуже важливо було об’єднатися і показати, що є люди, які є небайдужі, що все ж таки ця ідея, що світ несправедливий, або зі мною вчинили якось не так, як мали б, – тут важливий елемент цієї підтримки, показати, що є люди, які розділяють це, і хочуть допомогти. І впродовж нашої роботи з цими двома категоріями ми відкрили дуже багато краси і надії. Тому що, коли я проводила в таборах дитячих арт-терапії чи коли ми проводили різні вправи, то як психолог я бачила, що між дітьми з’являється величезна солідарність. Тобто, коли діти розказували про втрату свого будинку, друзів або школи, інші діти розповідали про втрату батька чи про наслідки того, коли батько повертався, і, на жаль, були різні ситуації, коли він по-різному реагував через те, що отримав певну травму під час військового конфлікту. І це примирення, цю біль, яку відчуває дитина, розуміючи, що інша дитина теж має зовсім інший, але теж біль, – вони солідарні в цьому. І був навіть випадок, коли до нас приїхала волонтерка з Росії, ми навіть не подумали…  це наша подруга, ми запросили її допомагати, і у дітей тоді було активне відкрите запитання: «Хто ти така?», і взагалі вони мали можливість поставити це запитання, і отримати відповідь, що є певні політичні системи, що є люди, які не поділяють цього погляду, і ми побачили, що у дітей формується трошки інше бачення цього конфлікту, у них формуються інший досвід людяності, розуміння. І впродовж нашої роботи з цими дітьми було також певне дослідження наукове, і я побачила певний зріст того, що після посттравматичного розладу є такий термін «посттравматичний зріст», тобто у людей мозок так створений, що ми можемо відновлюватися, якщо є спеціальні умови для цього, підтримка і робота над цим. І я побачила – це було найголовнішим для нас результатом – що діти почали вчитися, почали займатися в різних гуртках, почали сміятися, радіти, допомагати один одному, мріяти. Це важливий показник: людина, яка знаходиться у безпечному середовищі, людина, яка знаходиться в безпеці, вона може створювати, але людина, яка постійно знаходиться серед страху і агресії, вона просто на це не здатна, адже у неї всі ментальні і фізичні сили спрямовані на боротьбу внутрішню. І тому, коли діти починають розквітати після важкого досвіду і говорити, що надія є, це навпаки надихає людей, які не пережили цей досвід, не були конкретними свідками — надихає дуже сильно. 

–  До речі, ви підняли це питання – у нашому суспільстві ми часто про це забуваємо – що в стані війни, ми дуже багато говоримо про посттравматичний синдром, про його складності, але недооцінено цей посттравматичний зріст, коли людина від болю – це все є для неї імпульсом – зростає інтелектуально, світоглядно, душевно. Ви продемонстрували цим проектом, що це в принципі можливо. Яка подальша доля цих дітей? Вони подружились, вони зрозуміли, що є надія, і у мене начебто таке передчуття, що вони пішли далі і стали агентами змін у вашому іншому проекті. 

– Дехто з них, це справді так, вони приєднуються до цих масштабних проектів, тому що, коли це все відбулося, мала бути дуже екстрена, вчасна допомога, далі ми маємо розвивати такі платформи, які давали б можливість усім дітям не робити гетто з тих людей, а інтегрувати їх суспільство. Насамперед ми маємо надати першу допомогу, психічну, а далі ми маємо розвивати суспільство, яке розуміє певні відмінності, але водночас дає кожній дитині можливість для реалізації. Дуже важливо не виховувати таке, як ми говорили про агентів змін, що за часів радянського союзу ми знали, що є якийсь там великий дядя чи держава, яка нам постійно може щось дати, і в цьому випадку з допомогою теж треба бути обережним. Я певний період часу працювала з дитячими будинками як волонтер, близько семи років, і є такий термін як «сирітка», відчуття дитини, яка знає, що держава постійно це давала, а не створювали умови, щоб вона проявляла свої таланти, свої можливості і досягала нових вершин для себе. Тому тут важливо в допомозі теж бути дуже обережним, щоб людина не ставала залежною від цієї допомоги. Діти дійсно подружились, зараз вони продовжують своє навчання, хтось готується до вступу в університет, хтось продовжує відвідувати інші курси, вони відкрили для себе велику можливість того, як вони можуть розвиватися, що таке підтримка, і що вони насправді є громадянами України, активними громадянами. 

Варіан Н3 білий PNG

Україна, Київ
+З80 44 228 94 17
info@nestor.center

Ми хочемо бути “точкою збірки” для спільнодії в перетворенні української освіти на унікальний успішний світовий приклад.

Nestor Center © 2019