Олександр Філоненко: Проблема нашої школи – це проблема нудьги, а з нудьги народжуються жахливі речі, які ми недооцінюємо

Олександр Філоненко – відомий філософ, мислитель, педагог – ключем вирішення кризи освіти вважає “педагогіку здивування”, коли вчитель, насамперед, має викликати здивування в учневі, щоб не залишилося місця для нудги. Він вважає, що саме це найголовніше в дійсно Новій школі. 

Олександр Філоненко – доктор філософських наук, професор, викладач Харківського національного університету імені Каразіна, засновник Центру європейської культури “Данте”. 

В рамках програми “Наша освіта”, яка виходить на Світлому Радіо “Еммануїл” у партнерстві з Несторівським центром, до студії запрошують гостей для розмови про освіту, про її сутність, тенденції та головні виклики в освітній сфері в Україні та в світі. Ведучий програми – директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. “Наша освіта” – це програма про складне, багатоаспектне явище, таке, як освіта. І в кожній програмі тема розмови торкається головних аспектів освіти.

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які прозвучали у черговому випуску програми “Наша освіта”.

«Лише здивування знає»

– Коли ми аналізуємо українську освіту, і взагалі світову, ми говоримо про залученість до неї величезної кількості людей. Люди навчаються третину свого життя, але, з іншого боку, є невтішна статистика, фактично лише 5-10‎% отримують задоволення від навчання, більшість просто страждають, якась частина просто нейтрально ставиться, там друзі, знайомі, чи просто цікавий урок фізкультури чи малювання. І ми потрапляємо у цікаву ситуацію: освіта, яка задумувалась для того, щоб, насамперед, людину зробити більш щасливою, виконує абсолютно протилежні функції, на вашу думку, чому так? 

– Прекрасне питання! Щоб цю розмову розпочати, я розповім одну метафору, яка мене дуже захоплює. Є великий харківський фотограф Борис Михайлов, і у нього є чудовий проект в PinchukArtCentre, який був реалізований багато років назад. Одного разу Михайлов йшов вулицею в європейській столиці та побачив божевільного чоловіка.  Його руки були червоні, ніби в крові. Перехожі були налякані. Він почав фотографувати. Цей чоловік займався дивною справою: брав вишню, розламував її навпіл, брав кісточку, викидав її у сміттєвий бак, повертався, брав вишеньку, йшов у сквер, копав ямку, садив на потрібну глибину, поливав, повертався, брав нову вишню і так далі. Виявилося, що він купив кілограм стиглих вишень і поки не посадив весь кілограм – не заспокоївся. При цьому все це робив із смертельною серйозністю, дуже методично. І якби ми запитали цю людину: «чим ти займаєшся?»,  – він би сказав, що саджає вишневий сад. Це дуже благородно, в центрі столиці людина саджає вишневий сад, але він прийшов через рік, то побачив би, що ніякого саду немає, нічого не проросло. Цікаво, коли ми бачимо, що у нас нічого не виходить, нам здається, що у нас щось не так з методиками, з дидактикою, ми проводимо конференції, ми змінюємо підручники, і востаннє нам приходить думка, що ми викинули кісточки перед тим, як посадити. 

І коли я почув про такий спонтанний перфоманс, чомусь відразу подумав про кризу в освіті. Адже ми багато років переживаємо постійно тривалу реформу. Нам здається, що потрібно щось змінити на рівні інституції, на рівні методу, методології і так далі, а за результатами видно, що ми десь викидаємо кісточки на шляху – тому не росте. Ось так з тих пір я став думати, які кісточки ми втрачаємо із задоволенням. Парадокс таких речей як освіта полягає в тому, що ми запевняємо себе, що якісь кісточки не потрібні, але вони є ключовими. 

І одна з цих речей або кісточок дуже проста і дуже давня – здивування. Ми всі пам’ятаємо, коли ми перед школою отримували нові підручники і перед першим вересня були дуже раді, що на нас дуже скоро обрушиться океан знань! Було дуже дивовижно, що ми це все будемо знати. Але, коли минав перший місяць навчання, виявлялось, що це все смертельно нудно. Таке відчуття, що школи працюють як інституції, які професійно вбивають здивування, а не культивують. І це проблема фундаментальна, тому що, коли я проводжу заняття по вихованню здивування чи про способи організувати здивування як мотивацію, в світі часто можна чути: «ну знаєте є хороші вчителі, які вміють здивувати, але це особливий дар». Дар — це зняття відповідальності, тому що люди розписуються у тому, що вони не вміють цього робити.

Тому, коли ми говоримо про дар освіти, я хотів би почати з того, що здібність здивувати — це не дар, це перший базовий педагогічний принцип, якщо викладач не може цього робити, то все інше втрачає всякий сенс і значення. Здатність зробити так, що повсякденна річ, фрагмент знання із банального, скучного і звичайного перетворюється в здивування і породжує в людині бажання це зрозуміти – це перший принцип. І проблема не тільки в тому, що це не дар, це те чому ми повинні навчати. Це все краще розуміється в хороших школах, що школа повинна починатися із формування цього вихідного здивування. 

Наприклад, в одній із італійських шкіл я зустрів девіз «Лише здивування знає», і це гасло всієї школи, як інституції, тому що, коли ми не починаємо з цього, ми стикаємося з тим, про що ви говорите: з тим, що ми бачимо смертельно нудьгу, яка роз’їдає найбільш важливі інституції. 

У нас прекрасні програми, ми вміємо передавати інформацію, єдине, що ми не можемо передавати — це вогонь, і звичайно, це перше і визначальне питання для системи освіти, у якого є така дивна сторона як те, що не тільки людина нудьгує, але ще гірше, людина не розуміє як це пов’язано з її життям. Тобто, ніби ми купуємо якісь інструменти, знання, набір підручників, але залишається десь за дужками питання «яким чином я відкриваю сам себе, зіштовхуючись з цим знанням?». Ніби це зовсім не питання технології освіти, але якщо ми не спробуємо передавати знання не виховуючи, не даючи відповідь на питання «як це знання пов’язане з вихованням?», ми теж втрачаємо, і тому для мене це перший пункт. Це дійсно той пункт, про який ви сказали, що освіта починається з виховання здивування. Здивування — це природня людська реакція, яка пов’язана з визнанням того, що в твоєму житті є якийсь великий дар. І перший пункт – це зв’язок між даром і здивуванням. Не хотілося би сьогодні говорити про кризу освіти, і я не хочу робити вигляд, що ніби її немає, але набагато важливіше зрозуміти, як всередині цієї кризи починати будувати нову школу, пропонувати якісь нові освітні стратегії. І перша точка – це виховання здивування. 

– Є величезна кількість педагогічних університетів, де навчається багато майбутніх педагогів, і якщо я вас правильно зрозумів, ви радите визначати або дозволити визначитися майбутнім педагогам про їх профпридатність чи непридатність: чи здатні ви дивувати, чи не здатні дивувати, а якщо ви не здатні дивувати – чи готові цьому вчитися? Якщо не виконується хоча б одна із цих умов, то краще напевно не ставати учителем, я правильно вас зрозумів? 

– Так, вірно. Коли я був на університетський аспірантурі, я, як і всі студенти в Україні, слухав курс «Психологія викладання у вищій школі». Але мені пощастило – цей курс читав видатний український психолог, професор Середа, який говорив, що зустрічається з нами лише для однієї задачі — пояснити умови, за яких людина може викладати. І він говорив, що головна помилка викладання полягає в тому, що викладач заходить в аудиторію і бореться з питанням, яке не є цікавим, і йому самому зрозуміло, що це – нецікаво, і в кращому разі ми спостерігаємо театр боротьби людини зі своїм власним питання. Він говорив, що перше і єдине правило педагогіки полягає в тому, що ми повинні передати своє питання аудиторії, і зробити так, щоб це питання стало питанням кожного в цій аудиторії. Якщо ми не здатні це робити – все інше не працює. І всі свої лекції він присвячував тому, щоб навчити яким чином передавати цей вогонь мотивації, як це можливо, щоб людина, заходячи в кімнату, дарувала людям, перш за все, питання, з яким вони разом щось роблять. Дійсно, це – вирішальний момент. 

Ймовірно, можливо й таке, що викладач не вміє цього робити. Справді, здається, що інститути цього часто не передають. Мені би не хотілося зараз критикувати систему, але емпірично ми знаємо, що це так. Здається, що потрібен якийсь додатковий навик: ти вмієш якісь базові речі, та непогано було б, якби ти вмів ще й дивувати. Насправді все навпаки: якщо людина не здатна здивувати і передати вогонь, то все інше дійсно не має значення. Чому? Тому що така людина, перш за все, сама буде щаслива, від того, що буде викладати. Здається, найгірше, що можна придумати – це викладач, який втомився від свого предмета. 

Знов-таки, посилаючись на досвід однієї італійської школи, я згадую, як директор мені розповідав про три принципи прийняття на роботу нового вчителя. Він повинен проявити три компетенції: 1) він повинен проявити любов до учня (звучить це банально, але це важливий принцип, тому що доля кожного учня чи студента, це перш за все його доля, а не ті знання, які він хоче йому передати, і якщо доля цієї людини тобі нецікава, то і знання ти не зможеш передати); 2) любов до предмета, пов’язана з цим здивуванням, тому що, якщо я викладаю фізику, і давно фізика мене не дивує, то у мене не було особистих зустрічей з нею,  мені немає що передавати, я сам не маю здивування; 3) прекрасна річ – це любов до своєї власної долі (викладач, якому все зрозуміло у своїй власній долі, який розібрався, і йому лишається лише викладати свій предмет – профнепридатний). Педагогіка народжується з того, що ми здатні виховуватися доти, поки ми відчуваємо потребу виховувати самих себе. І ось ці три аспекти, три задачі: здивування перед предметом, здивування перед долею учня, і здивування перед своєю власною долею – створюють необхідний нульовий рівень для всякого вчителя. 

Якщо ми ці критерії застосуємо до сучасної школи, виявиться, що ми у глибокій кризі, незважаючи на інститути, програми, підручники. Наш час – це не лише обговорення методик, але це формування нового підходу до освіти як виховання, а виховання відкривається як виховання здивування.

Найшвидший спосіб реформи суспільства – це нова школа. 

 – Ми з вами зустрічалися на двох майданчиках, двох школах, і з різних причин, але так сталося, що ми були разом в школі «Ла Трачча» (школа в Італії, яку заснував із своїми друзями Франко Нембріні). І потім ми з вами зустрілися вже в Україні і, до речі, тоді, коли ми зустрічалися в Італії, ми міркували, що хочеться такої школи в Україні. Я побачив, що це щасливі вчителі, щасливі діти, і я припускав, що ці щасливі люди разом щасливі під час уроку. І ось через два роки після цієї зустрічі ми зустрілися в школі Радовеля (село Радовель в Житомирській області). Ми приїхали і побачили фантастичну школу, побачили чудовий колектив, побачили мецената, Михайла Весельського, який створив це чудо, і ми так само побачили щасливих вчителів, щасливих дітей, навіть щасливих батьків. Де секрет цього успіху, коли ми вже говоримо про створення конкретної школи? 

– Дійсно, коли ми починаємо із школи «Ла Трачча», я хочу зізнатися, що це школа, в якій я реально зустрів мрію, яка була в моїй голові і крилася в серці, тому що всі ми, батьки і просто громадяни, уявляємо в своїй голові якусь ідеальну школу. Я завжди знав, що є якісь ідеали і що, на жаль, цей ідеал неможливий на землі. Випадково опинившись в Італії, в школі «Ла Трачча», я побачив цю ідеальну школу і довго не міг повірити, перевіряв чи не фантазую я, чи не просто це емоції, чи дійсно це так. Що це значить, що щасливі діти, щасливі викладачі, щасливі батьки, життя яких змінюється, тому що їх діти щасливі. І минулого року я випадково зустрівся з цим фантастичним досвідом української школи в Радовелі. Мені здається, що обидві школи мають щось надзвичайно важливе, потрібне для нас усіх. Можливо, криза освіти полягає в тому, що ми достатньо послідовно у дев’яності роки та двохтисячні роки розмежовували виховання і освіту. Ми проходили шлях спокуси того, що школа дає знання, а сім’я виховує. Школа ніби відмовлялася від виховання, але виявилося, що це загальна, всесвітня криза, загальноєвропейська принаймні, тому що це були не лише пострадянські процеси, але й процеси в європейській освіті. Всі школи намагалися акцентуватися на компетенції, на знаннях, а виховання – це особиста справа кожного. Але виявилось, що якщо ми не виховуємо, то рівень знань падає

Звичайно, ми повинні виховувати. Але що означає це сучасне виховання? Наприклад, у Радовелі я почув від мецената і людини, яка надихає цю школу, Михайла Весельського, що особливо у кризових регіонах, там де важко, у сільській школі, виникає одна проблема: проблема не в передачі знання, а в передачі тих рис характеру або тих чеснот, без яких людина не може бути успішною в житті. І виявилось, що ми повертаємося до давньої, старої, доброї аристотелівської парадигми, підходу, коли справа не в знані, а у вихованні чеснот, у конкретних рисах характеру, у конкретному вмінні ставитися до життя, починати життя запитанням: «Чи щасливий ти?», «Як з питанням про твоє щастя, пов’язане з почуттям обов’язку, відповідальності?», – й ін. Якщо ми не виховуємо – ми втрачаємо все. І досвід Радовеля – це звичайно переломний досвід для всієї України, тому що школа, м’яко говорячи, була показником для нашої країни: вона займала 400 місце серед сільських шкіл України, і сьогодні це одна з найкращих шкіл Європи.

Ми завжди говоримо, що у школі криза, тому що не вистачає фінансування, тому що не вистачає підручників чи чогось іншого. І виявляється, що є школа, в якій всього достатньо – все є. Лишається єдине питання: «чи щасливий ти?». Звичайно, щасливі діти не можуть з’явитися, якщо нещасні вчителі, якщо для батьків школа не є їхнім місцем життя, а не тільки їхніх дітей. І вперше стає очевидним, що школа це не просто про дітей, але це те, що змінює суспільство. 

Дійсно, виявляється, що найшвидший спосіб реформи суспільства – це нова школа. Звичайно, це досвід новий, новий і в той самий момент вічно старий, тому що ми приходимо до розуміння, що виховання – це виховання чеснот, а не знання.

Великі реформи починається з уваги до однієї людини

– Я згадую, знов-таки, у контексті перебування нас в цих школах, ми вже мали відлітати і Франко віз нас в аеропорт, і я висловлював захоплення цією школою, а ми якраз перебували там, коли було свято школи, коли виступав так званий teacher’s band, коли викладачі грали світові хіти на фантастичному рівні. Я сказав “Франко, що це щось неймовірне”, і він відповів тоді: «так, вони тренуються кожного тижня. А ви знаєте чому цей teacher’s band створився? Заради кого? Був у нас учень, якого цікавила тільки його гітара і, певно, що у нього були проблеми з наркотиками. Я зібрав своїх колег і сказав, що йому може допомогти тільки музика, тому ми повинні створити групу, де він буде грати соло на гітарі. Ми тренувалися щодня, виступали на цьому святі школи. І потім він (цей учень) написав мені листа». Він його часто цитує в різних своїх працях і каже, що це приклад, коли ми в центр ставимо окремо взятого учня, з його обличчям, з його проблеми, з його внутрішнім світом. Мене це сильно вразило. 

Драга замальовка – це якраз школа Радовеля. Після вашої лекції було спілкування, підійшов один із батьків, і він розповів, що вже мав документи на роботу і на ПМП у Чехію, але коли з’явилася ця школа, у нього з’явилася надія і він вирішив залишитися. Феномен правильної школи змінює все навколо.

– Дуже часто ми з вами буваємо на різних педагогічних конференціях, форумах, семінарах, зустрічаються батьківські комітети обговорюють кризу освіти, ставлять неминучий діагноз — винна школа; коли зустрічаються викладачі, вони приходять до висновку, що кризу переживає сім’я, яка не виховує; коли ми приїдемо на церковну конференцію, на ній ми почуємо, що, на жаль, у нашому суспільстві криза сім’ї, криза школи, і церква через це переживає складну ситуацію. Але через деякий час стає зрозуміло, що криза скрізь: у сім’ї, у школі, у суспільстві. І коли пропонують зібратись разом і подумати – це дуже дивне рішення, ніби збирається троє хворих, і думають, що допоможуть один одному, якщо зберуться разом. 

Саме завдяки Франко Нембріні я зрозумів, що вихід із цієї кризи не в закликах допомогти один одному, а в тому, що ми переживаємо якийсь прекрасний момент окремої особистості. Якщо я розумію, що є криза сім’ї, суспільства, держави, церкви, то єдиний вихід — прийняти іншу позицію – по-іншому відноситися до учня. Те, що дивує у «Ла Трачча» (це теж ключ педагогіки), що великі реформи починається з уваги до однієї людини. У це ніхто не вірить, допоки не відкривають на своєму власному досвіді. Ти дійсно можеш служити потребі однієї дитини з гітарою і через якийсь час ти помітиш, що ця школа змінюється. На початку це здається зовсім неефективно. Для початку потрібно змінити національну систему освіти, пізніше змінити устав школи, потім ще щось – але це шлях в нікуди. З іншої сторони, є конкретний учень, наприклад у тій же школі.  Я дізнався нещодавно, що був хлопчик із агорафобією, який не міг виходити з будинку. І в якийсь момент він почав грати в ансамблі, в театрі, і це було якесь чудо. Але що робили педагоги? Вони увесь рік дозволяли підвозити дитину до школи, щоб він не виходив, а лише дивився на те, що відбувається з дітьми – він дома навчався, але приїжджав і дивився. І десь через півроку він почав спілкуватися з якимись людьми. Коли він зайшов у клас, щоб вчитися, то це було свято для всієї школи. 

Нам здається, що це дуже повільно, у нас немає грошей, у нас немає сил, у нас не вистачає уваги. Але насправді ми навіть не уявляємо наскільки це величезна енергія і сила, коли ми бачимо очі однієї людини, життя якої змінилося. 

Проблема нашої школи – це проблема нудьги, і з нудьги народжуються жахливі речі, які ми недооцінюємо 

Я хотів би розповісти про один сильний тезис Франко Нембріні, який має відношення до християнського виховання. Ми часто говоримо про насилля – це зараз популярна тема: булінг, переслідування сильними слабких, хуліганство і так далі. Так ось, в Італії уже давно сталася трагедія: у місті Верона вулична банда, у центрі міста, вбили перехожого, і очільника банди арештували. Він виявився неповнолітнім, його не можна було відправити до в’язниці, і він опинився під домашнім арештом. І наш спільний друг, Франко Нембріні, якось отримав від нього листа,  у якому йшлося, що він під враженням від лекцій і запрошує Франко прийти до нього додому, тому що сам не може вийти з нього. Франко звичайно відправився до цього підлітка. І яким було його здивування, коли він не зустрів емігранта, коли він не зустрів нового варвара, коли він не зустрів людину з окраїни, озлоблену життям, з соціальними проблемами в сім’ї чи суспільстві й ін., як ми зазвичай собі уявляємо. Він зустрів молодого освіченого чоловіка з хорошої сім’ї. Він був вражений, як педагог, рівнем його освіти. Вони говорили годину про італійську поезію і в якийсь момент Франко не витримав і запитав: «Ми друзі, ти можеш мені розповісти, що сталося тієї ночі?». І той хлопець сказав: «Ми хотіли вбити час, але вбили людину». І тоді стало зрозуміло, чому він наполягав на тому, що проблема нашої школи – це проблема нудьги, і з нудьги народжуються жахливі речі, які ми недооцінюємо. 

Коли ми бачимо, що нудно навчатись, що нудно щось робити, ми думаємо, ну, окей, це просто питання темпераменту. Насправді, це та катастрофа, яка відбувається – нудьгуючи, людина здатна до багатьох поганих речей. І тоді виникає питання, яка відповідальність християн? Його тезис дуже страшний і важливий, він говорить, що зараз для суспільства християни – це люди, які навчають, як не робити погано, але цього недостатньо, тому що якщо ти не робиш погано, то це не означає, що ти щасливий, це не означає, що ти живий, але це означає, що ти занурюєшся в нудьгу – це може бути виключно законослухняним громадянином і водночас смертельно нудьгуючим.

Тоді виникає питання, яке християнство можливе? Справжнє християнство – це не про те, як не робити погано, а про те, як жити величне життя, і якщо християни не свідкують про це своїм власним життям своїм дітям, то народжується нудьга. Це величезний виклик, тому що або школа – це місце свідоцтва про те, що життя прекрасне і велике, і є дорогою до твого щастя, або школа занурюються в нудьгу. Якщо не бачимо цього, ми не розуміємо кризи освіти, ми не можемо подолати цю хворобу. Справді, вчителі, батьки і будь-хто, хто береться виховати – це, перш за все, свідок, свідок того, що життя прекрасне. Людина, яка не переживає своє власне життя як велике і щасливе, як ті музиканти «Ла Трачча», які виховують, отримуючи насолоду від щоденних репетицій світової класики, і якщо для дітей не зрозуміло, що їхні вчителі щасливі, тоді неможливо нічого передати. Нам здається, що цей момент психологічний, але це не психологія, це той наріжний камінь педагогіки. 

Мені здається, що для всіх пострадянських режимів, для суспільства важлива тема подолання страху. Ми навіть не помічаємо, що багато з наших виховних стратегій побудовано на тих зразках подолання страху, які сформувалися десятиліттями назад. Нам важко повірити, що досвід щастя набагато потужніший, ніж усі наші намагання влаштуватися. Що таке страх? Це коли батьки говорять, що у тебе все прекрасно, але ти навчайся, тому що, якщо ти не будеш навчатися, ти не зможеш вступити в університет, отримати професію, ти не зможеш, не зможеш, не зможеш… Тому усвідом як це страшно і навчайся. Нам здається, що ми даємо хороші поради, але це якраз ті поради, які ведуть в пекло, тому що для людини освіта стає чимось, що має зберегти його від страхів, і коли дійсно навіть зберегла і ти не боїшся, відкривається нудьга. І нудьга проявляється у соціологічних речах, тому що, якщо у класичній педагогіці ми думали, що ми маємо навчити дітей робити добрі справи і не робити злі або хотіти доброго, а не хотіти злого, то тепер виявляється, що ми маємо справу з кризою бажання. І в інституті, в університеті, в школі важко знайти в дитини хоча б якесь бажання, не те щоби робити добре чи зле, хоча б якесь бажання. І криза бажань полягає у тому, що людина щиро не знає чого бажає. Вона готова робити те, що скаже мама чи вчитель, тому що так спокійніше. Сучасний вчитель – це не той, хто потішає, а той, хто народжує бажання. Це величезна проблема. Як це реально зробити? Але коротка відповідь одна: ми всі можемо бути лише свідками, свідками того, що у нашому житті є великі речі. 

Я не знаю чи доречно, але хочу розповісти головну педагогічну притчу Нембріні про орла, тому що здається, що це певний ключ до розуміння виходу із кризи сьогодні. Він завжди розповідає історію дуже схожу на історію про гидке каченя. Є певний двір, на якому є мама-курка, у якої з’явилося дивне дитинча, орленя. Її курчата такі прекрасні, пухнасті, жовтенькі, а це з довгою шиєю, дивне, величезне пташеня, яке замість того, щоб шукати черв’ячка, завжди крутить шиєю і дивиться на небо. Мама-курка звичайно хвилюється, тому що вона ідеальна вчителька, і говорить йому, щоб він не відволікався, не дивився на небо і шукав свого черв’яка, тому що вона розуміє, якщо він не знайде черв’яка, то він помре з голоду, тому що він величезний і йому потрібно більше. І навіть саме орленя не розуміє чому дивиться на небо. І одного прекрасного дня небом летить орел – орел, який не педагог, який взагалі не цікавиться курятником і навіть не знає про його існування – він просто летить у своїх справах, і в цей момент орленя, яке дивиться на цю точку в небі, розуміє своє призначення і розуміє, що він – це орел, і злітає.

Ця притча велика тим, що показує, що в освітньому процесі важлива постать не лише мами-курки-вчителя, яка лише передає знання і допомагає знайти все необхідне для життя, соціалізуватися, вирішити проблеми із сім’єю, вирішити проблеми із здоров’ям, з адаптацією у суспільстві, але фігура цього свідка орла, який свідкує про твоє призначення. І свідкує він не таким чином, що будує урок, щось розповідає, але він просто летить, і, коли ти бачиш у житті, що є орли і що є велике, ти розумієш своє призначення. 

Так, повертаємося до питання про призначення школи. Сучасна школа не покликана утримувати орлів у своєму педагогічному колективі, але вона має бути відкрита до розуміння того, що життя велике і святкувати це життя. Мене здивував один випадок в африканській школі в Уганді, про який розповідав мені молодий вчитель. Система освіти Уганди страшна, тому що там досі існують тілесні покарання, і в тюрмах більше 50 % – це вчителі, які перестаралися з тілесними покараннями. І коли італійці побудували там школу, вони проводили багато занять, щоб подолати це насилля. І одного разу стався такий випадок: до вчителя постукала 14-літня учениця і попросилася порозмовляти. Для Уганди це зовсім не властиво, щоб дівчинка зверталася до вчителя, європейця, чоловіка першою, але вона звернулася, тому що у її житті була велика криза. І він запитав, що з нею відбувається, а вона відповіла, що не може нікому пояснити, але її життя повне лайно. Проблема не в ній, а в тому, що ще гірше, що це життя її батьків, і вона знає, що вона звідси нікуди не виїде, і щодня вона розуміє, що це життя нічого не варте. Викладач спочатку розгубився, а потім запитав: «Невже ти ніколи не буваєш щасливою? Невже тобі ніколи не буває добре?». Вона відповіла: «Буває, коли батьки йдуть із дому. Вони ввечері йдуть в кіно, я виходжу із дому, йду у задній двір, дивлюся на ці прекрасні пейзажі, на це небо, на зірки і розумію, що у житті є якась нез’ясована краса». Тоді він взяв і процитував їй вірш великого італійського поета Леопарді про пригоди пустині, прочитав їй напам’ять. І дівчинка сказала: «Який прекрасний вірш. Саме про те, що я відчуваю вечорами. І де живе ця людина?». Вчитель розгубився, тому що йому в цей момент потрібно було сказати, що ця людина 200 років назад померла, але потрібно було говорити правду, і він сказав їй, що це Леопарді, і він помер 200 років назад. Дівчинка відреагувала досить несподівано, вона сказала, що ось як буває: людина 200 років назад жила, але розуміє тебе краще, ніж твої батьки. Після цього вона вивчила Леопарді напам’ять і з того моменту почалася дружба. Але, що зробив педагог? Він попросив на стіні школи намалювати портрет Леопарді. Звичайно у наших школах дуже багато портретів (під ними навіть щось написано), але в цій школі немає жодного підпису. І коли незнайомець йде коридором, і бачить портрет якогось незрозумілого європейця, і питає: “хто це?”, – вони кличуть дівчинку, яка намалювала цей портрет і питають: “хто це?”, – а вона розповідає про свою зустріч, вона не читає лекції про значення Леопарді для італійської літератури, вона розповідає як одного разу їй було погано і вона читала вірш, зустріла цю людину. 

Ось, саме школа, побудована на досвіді зустрічі великих людей, на досвіді зустрічі з величчю життя, це, звичайно, нова школа, школа свідоцтва. І це не питання лише про історичну науку, філологію, це питання про математику і фізику. Я багато років працюю на семінарах підвищення кваліфікації вчителів історії, де ми вивчаємо матеріал, що не входить в шкільну програму: три катастрофи, які відбулися в Україні: Голодомор, ГУЛАГ, Голокост. І коли ми обговорюємо ці теми, ми зустрічаємося з цікавою проблемою, що, з одного боку, всі вчителі говорять, що шкода, що цим темам так мало часу відводиться, а я їх питаю про інше: «Якби вони дали рік і ви могли цілий рік викладати цю тему для дітей, щоб ви сказали?». Цей матеріал ставить в глухий кут всі наші педагогічні навички, бо ми не можемо передавати дітям просто знання: яка різниця скільки  мільйонів убили, людина може запам’ятати лише число 20, 30, 60. Якщо людина зрозуміє, що за рогом будинку вбивали, тоді вона зможе отримати лише травми. Ти не зможеш далі спокійно жити в цьому місті, тому що ти розумієш, яка трагедія відбулася. 

Ми не можемо виховувати, тому що традиційна модель виховання така: наша школа – це модель авторитету, який говорить “роби як я” – ось є викладачка, яка робить так, і ти чини так само, будь добрим учнем. Але катастрофа 20-го століття ставить людину перед питанням: “Я не знаю як я себе повів би у цій ситуації катастрофи, я цілковито безпомічний, і якщо я буду думати, що я комусь можу подати приклад, то це означає, що я не розумію, що відбулося”. І виявляється, що традиційні моделі не працюють, і цей матеріал ставить питання, чи можлива інша педагогіка, чи, можливо, якась допомога нам всім перед цією пам’яттю, перед трагедіями? І виявляється, що єдина можливість педагогіки – це педагогіка свідоцтва, коли я кажу учням, що я не знаю як я себе повів би, але подивися, які люди жили, як вони проживали цей час, деякі з них могли в ситуації беззмістовності, пекла, смерті, насилля залишатися людьми, залишатися людяними. І погляд на цих людей, на великих людей, які здатні залишитися людиною, здатні на святість, на життя, змінює педагогічну систему. Я це розумію як дуже конкретний педагогічний принцип, принцип такий, що цей новий шкільний вчитель, заходячи в клас, є безумовним авторитетом для дитини. Не потрібно доводити дитині, що ти дорослий, звичайно для дитини ти велика людина, бо він маленький, але успіх освіти полягає в тому, що ти відкрив таку тему, ти ввів велике у життя дитини, воно таке велике, що перед цим великим ти такий самий маленький як і дитина. На початку уроку ти великий, в кінці уроку ти, викладач, стаєш маленьким як дитина, не через те, що схиляєшся, не через те, що стаєш на рівень дитини, не тому, що введеш діалог, де всі рівні і партнери, не через це, а через те, що йому вдалось подарувати дитині досвід величчі життя. У нашому житті мають бути великі речі перед якими ми всі маленькі. І коли велика річ або велика людина, як Данте, Шевченко, входять у наше життя, перед цими обличчями ми маленькі, але в цей момент ми можемо дихати, відкривати свою людяність, відкривати здивування, відкривати повітря великого життя. І це те, чого не вистачає ні в школі, ні в університеті. Нам не вистачає цієї можливості – жити перед свідоцтвом про велич життя.

– Ви почали говорити про християнський фокус, про християнський аспект у вихованні, в освіті, і власне школа «Ла Трачча» – це школа католицька, але, коли ми туди приїхали, там жодних ознак не було. Ми звикли, якщо православна школа, то це обов’язково хрести, священики, ікони тощо, але це звичайна школа, хоча Франко наполягає, що ця школа справді католицька. В чому власне така впевненість? 

– “Християнськість” цієї школи – у християнському погляді на реальність, на дитину, один на одного. Цей погляд не передається через зовнішні ознаки. Школа не виховує ритуальні форми поведінки. Можна сказати у виправдання української ситуації те, що, на відміну від Італії, ми не можемо сказати, що церква виховує. Ось в Італії, якщо людина хоче отримати церковну освіту, вона йде у прихід і отримує катехитичний курс. Італієць не чекає від школи католицької, що вона буде дублювати задачі приходської школи. Італійські приходські школи якось з цим справляються, але у нас це не так. Та все ж залишається цей прекрасний момент. У чому “християнськість” християнської школи «Ла Трачча»? У погляді вчителів. Дитина не знає звідки береться цей погляд. Це погляд, який допомагає йому бути щасливим, відкривати реальність як щось позитивне, відкривати можливість життя як зустрічі із здивуванням і чимось дивовижним. І ця школа, де з християнським поглядом стикається не лише дитина, але й батьки, які проводять цю дитину в школу. Я знаю багато сімей, які стали християнськими, дивлячись в очі своєї дитині, адже вони бачили, що дитина повертається із школи щасливою. І, звичайно, у кожних батьків виникає питання: «Як це можливо? Адже, коли ми ходили в школу, ми страждали, а моя дитина, коли йде в школу — щаслива. Що з нею відбувається?». Франко завжди говорить: «Приходьте на свято школи», – і ми бачимо, що там батьки працюють як волонтери, не тому що вони хочуть повернути борги, а тому що хочуть зрозуміти чому їхня дитина щаслива. Дитина також довгий час цього не розуміє, але стикається із християнським поглядом на речі і зрештою зароджується питання: “Чому це так? Чому ці люди так живуть? Хто ці вчителі?”, – і це питання довіри і питання великої свободи у християнстві передається через погляд, погляд вчителя, який не зобов’язаний себе декларувати як християнин, не зобов’язаний підтримувати лише певні рамки, але це величезний виклик. Чи можемо ми дивитися на світ як християни так, щоб це ставало привабливим для всіх? Чи можемо ми, не запитуючи, запрошувати в нашу школу (православну, католицьку, протестантську) будь-яку дитину (агностика, атеїста, мусульманина), будь-якого громадянина України через те, що людина у цій школі щаслива? Якщо “так” – школа справляється із своєю місією. В момент, коли діти бачать у вчителі свідка любові, свідка того, що школа це місце його життя, його щастя, і якщо школа цього не робить – навіть трохи соромно називатися християнською, за умови, якщо ця школа стане не місцем життя, а місцем беззмістовного страждання. 

Для нас це шок, тому що ми звикли до моделі християнської школи, яка повинна демонструвати всі знаки християнства з порогу: обов’язково має бути священик, духівник, молитва зранку і ввечері тощо. Але в «Ла Трачча» ми нічого такого не знаходимо, в результаті отримуємо багато людей, які приходять до віри через просте свідоцтво своїх власних дітей. 

Варіан Н3 білий PNG

Україна, Київ
+З80 44 228 94 17
info@nestor.center

Ми хочемо бути “точкою збірки” для спільнодії в перетворенні української освіти на унікальний успішний світовий приклад.

Nestor Center © 2019