Олексій Панич: Освіта – це зустріч поколінь, якщо цього немає, то ми не можемо говорити про освіту

В рамках програми “Наша освіта”, яка виходить на Світлому Радіо “Емануїл” у партнерстві з Несторівським центром, до студії запрошують гостей для розмови про освіту, про її сутність, тенденції та головні виклики в освітній сфері в Україні та в світі. Ведучий програми – директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. “Наша освіта” – це програма про складне, багатоаспектне явище, таке, як освіта. І в кожній програмі тема розмови буде торкатися головних аспектів освіти.

7 травня 2019 року гостем програми був Олексій Панич, провідний науковий співробітник науково-видавничого об’єднання “Дух і Літера”, доктор філософських наук, професор. Народився в Одесі, до 2013 р. проживав у Донецьку, де викладав у Донецькому християнському університеті. Від 2014 року мешкає в Києві, викладає в Українській євангельській теологічній семінарії. Є автором кількох монографій, підручників та навчальних посібників і більше ста наукових статей з філософії, літературознавства, культурології, теорії та історії освіти.

Переклав українською твори Чарльза Тейлора, Мірча Еліаде, Хіроакі Куромія, Тімоті Снайдера, Хосе Казанови,  «Європейський словник філософій» та ін.

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які прозвучали у першому випуску програми “Наша освіта”

Щоб зрозуміти сутність освіти варто порівняти його значення в різних мовах

– Хотілося би розпочати нашу розмову із статистики: 79 % українців віком 20-26 років отримують або отримали вищу освіту. Україна, за даними Всесвітнього економічного форуму, – десята країна, доросле населення якої охоплено вищою освітою. Але, з іншої сторони, за соціологічними даними, українці оцінюють вищу освіту, яку вони отримують в приватних навчальних закладах, на 3,5 бали за п’ятибальною шкалою, а в державних – на 3,6 бали, тобто тверда трійка. З однієї сторони, ми маємо мережу церковних духовних навчальних закладів (в Україні їх за державною статистикою 197). Таке відчуття, що українці добре тямлять, що таке освіта і в чому її суть, але чи так це? Можливо ми плутаємо форму і суть освіти?

– Я взагалі не дуже добре знаю, що таке форма освіти, бо форм освіти може бути багато. А що таке суть, ідея та задуми освіти – це три різних питання. І якщо ще згадати вашу формулу сутності освіти, то я відразу загальмував на питанні, чи суть і сутність є одне і те саме, чи не одне й те саме, бо для мене трохи розмите значення цих слів: суть, сутність, єство. Єдине, що чітко зрозуміло – вони всі походять від дієслова буття – “бути” (“єсть” в однині, “суть” в множині). Тобто єство і сутність – це щось, пов’язане з тим, як воно є або чим воно є. І в цьому плані, щоб для самого себе зрозуміти, що є таке сутність будь-чого, освіти зокрема, мені краще це перекласти старогрецькою мовою на українську, а не навпаки. Перейти в категорії Аристотеля, в якого є такий чудовий вислів, ним винайдений, це його така філософська фішечка – τὸ τί ἦν εἶναι (to ti ên einai) – складний вислів, який складається з чотирьох слів (я його так швидко вимовив). Насправді, ті чотири грецьких слова, якщо буквально перекладати, то to ti ên einai – це те, чим було і є “бути чимось”. Наприклад, Аристотель питає: “Що робить будинок будинком?” Чому ось ті дошки, ось ті камені – це не просто купа дошок, не просто купа каменів, але чому це будинок? Не тому, що це камені, а тому, що є щось таке, що робить будинок будинком. Він може бути старий, щойно збудований, ми його можемо частково поламати і все ще казати, що це будинок. Але потім якось так доламаємо, що скажемо: “Це був будинок, але тепер вже не є”. Тобто, є щось, що робить будинок будинком. Так само є щось, що робить освіту освітою. І коли ми наводимо для себе, що таке сутність або суть, або єство освіти, насправді, я так розумію, що ми хочемо насамперед спитати, що робить освіту освітою, без чого освіта не є сама собою. От коли щось з цього відсутнє, ми не можемо казати, що це освіта. Ми можемо казати щось інше. Це ми лише перше коло взяли: щоби правильно поставити питання про сутність освіти – домовилися про те, що таке сутність.

Як підійти до того конкретно в плані освіти? Тут я би пішов на інший такий філософський трюк: я не став би це перекладати давньогрецькою, хоча можна спробувати, згадати παιδεία, наприклад. Я пішов ширше і згадав, як ми це, що в нас під знаком питання, те що ми називаємо освітою, як це називали люди в різних мовах, бо назви таких базових для нашого з вами існування речей не бувають випадковими. Коли люди називають це ось так і беруть при цьому якесь слово споріднене за основу, вони тим самим щось важливе в тій сутності вказують. Тому, насправді, щоб зрозуміти сутність того, що ми називаємо освітою, дуже корисно, наприклад, відкрити Вікіпедію або гарний словник і подивитися, як ось це називається різними європейськими мовами. І ми побачимо, що тут є важливі закономірності, кілька таких ґрон того,  що ми називаємо освітою, і за кожним ґроном стоїть якесь одностороннє, але дуже важливе розуміння того, що є сукупністю того, що ми називаємо освітою.

Найменш інформативним у цьому плані є грецьке слово παιδεία, яке я згадував раніше Це не стільки освіта, скільки виховання. παῖς – це означає дитина. παιδεία – це слово, яке одночасно означає виховання і дитинство, юність. Тому це нам нічого не каже, крім того, про яку вікову категорію йдеться. Навіть українське слово виховання каже нам більше, тому що виховання це від хованки, від сховувати. Тому майже не жартуючи, можна сказати, що таке виховувати – це як заховати, тільки навпаки. Заховати – це щось ізолювати від світу, так щоб його не було видно, а виховувати – це з цієї ізоляції виводити назовні. Як кенгурятко із сумки своєї мами вилазить – це ви-ховання, або ведмежата з берлігу вилазять – це також виховання (виходять на світло). В принципі, це навіть акт народження: ось воно ховалося в своїй мамі всередині і ось воно починає виховуватись – виходить назовні. У цьому плані слово виховання є інформативним, але освіта є чимось більшим.

Наприклад, якщо ми звернемося до японської або до основних діалектів китайської мови, наскільки я бачу по словниках, то там це пишеться однаково, а вимовляється по-різному. Вимовляти я не ризикну, але можу сказати, що означають ці ієрогліфи з базових значень, яких складається слово, яке позначає те, що ми позначаємо освітою. Перший ієрогліф – це малеча, другий – це літня людина, а разом вони дають значення “вірність батькам”, і до цього додається те, що ми б назвали “культура” і те, що ми б назвали “виховання”.

Тобто освіта – це зустріч поколінь. Якщо цього немає, то ми не можемо говорити про освіту. Також це виховання, але це не лише виховання, а виховання у культурі. Ось уже певна відповідь, підхід до цього питання. Так мислили стародавні китайці, коли цими ієрогліфами вирішили позначити те, що ми називаємо освітою.

Ще кілька важливих складових єства чи сутності освіти можна побачити, якщо порівняти такі найбільш поширені в Європі найменування цього явища. Напевно найбільше і найпоширеніше це англійське education, від цього ж французьке education, від цього польське edukacja, білоруське адукацыя, аналогічне слово є в іспанській мові. Тобто тут багато чого взято. Це все походить від латинського e-duco, що означає виховувати і навчати, вирощувати, а воно іде від латинського duco, а duco означає вести (звідти слово кондуктор – “я веду”).

Тобто слово edukacja, (Fr.) education, (Engl.) education – це коли одна людина іншу веде. Це є також складова цього складного китайського ієроліграфічного позначання, але тільки одна складова.

Інша важлива складова походить від німецької. У німецькій мові це bildung, що походить від Bild що означає образ, форма. І за цією моделлю можна побачити у грецький сучасній мові μορϕωση від μορϕη або польське wykształcenje від kształt, або російське образование від образ. Це все від одного і того ж. Один із аспектів у нашій освіті, або в тому, що ми називаємо освітою, це – формування. Я не просто виводжу когось кудись, але я при цьому надаю форми. Що при цьому власне формується? З одного боку, формуються мої уявлення про світ. Я бачу світ оформленим, він набирає для мене обрисів, структурується для мене. З іншого боку, я сам набуваю форми, коли проходжу процес освіти.

Ще важливий момент перед тим, як ми перейдемо до українського терміну. У іспанській мові є таке чудове слово enseñar, seña – це знак, enseñar – це вчити, демонструвати, показувати. Власне кажучи, навчати знаком, це також важливо. Ми читаємо світ як систему знаків і це також дуже вагомий, істотний компонент освіти: ми навчаємось розпізнавати знаки. І не тільки штучні, винайдені людьми, але й природні знаки. Ми навчаємось відповідати на питання “Що це означає?” (What does it all mean?). Томас Нагель, якщо я не помиляюсь, він використав це як назву книги про те, що таке філософія (“What does It All Mean?”). Ось це також дуже важлива, істотна компонента освіти.

І нарешті українське слово “освіта” від світла, але не просто світло, а тут є така гра слів, яка в принципі є унікальною для європейських мов. От порівняйте, у литовській мові є Švietimas – це те, що ми називаємо освіта, воно від Šviesa, що означає світло, тобто Švietimas – це виводити на світло. Але тільки в українській мові ми маємо таку гру, де у слові “освіта” звучить одночасно світло і світ. Бог же створив світло і світ. І це є речі для українця дуже споріднені, але це не одне й те саме. З різних сторін ми виводимо на світло і виводимо у світ, а світ ми можемо побачити тільки за наявності світла, з чого, якщо вірити книзі Буття, все почалось.

Ну і остання така цікавинка, родзинка, якої навіть немає в українській мові, в латиській мові те, що ми називаємо освіта, названо izglītība. Це просто фантастично мені подобається, тому що glīts на цій мові означає милий, гарний, приємний, миловидний. Тому izglītība – це робити когось милим, умилювати, можна сказати, угарнювати, робити гарним. От коли латиш каже izglītība, він у цьому слові чує не світ, і не світло, а милість, те, щоб зробити когось милим, гарний, привабливим. Це також важлива сторона того, що ми називаємо освіта.

Тепер спробуємо це все поєднати: старий, малеча, культура, обробка, виховання, виведення на світ, формування, навчання знаком, побачити світло і у світлі чогось головного побачити весь світ. Ось це все з різних сторін ми описали те явище, яке ми, українці, коротко позначаємо словом освіта. Ось вам в першому наближенні, що таке сутність освіти.

– Коли ми говоримо про сутність освіти, вона насамперед орієнтована, якщо я вас правильно зрозумів, на перетворення чогось несформованого, наприклад, малечі, під впливом того, хто вже перетворений, наприклад, старого, під впливом культури, яка охоплює їх двох як певна традиція. А якщо ми поставимо питання, який інструмент, як правильно здійснювати це перетворення – чи може це стосуватися також сутності освіти?

– Ну тут форми, я б сказав, можуть бути дуже різними, і, що цікаво, деякі компоненти освіти навіть є старшими за людину. Тобто освіта – це суто людське. Не можна сказати, що тварини освічують свою малечу, але можна сказати, що виховують. Навіть у тваринному світі, є така річ як enseñanza, тобто навчання знаком. Наприклад, люди навчали шимпанзе мові глухонімих, і шимпанзе виявлялась спроможною освоїти до 300 різних знаків і компонувати їх у речення. Якщо навчених мові глухонімих шимпанзе випустити у зграю шимпанзе, за кілька років вся зграя буде жваво спілкуватися між собою мовою глухонімих. Вони навчають одна одну, вони навчають розуміти знаки. Єдине, що якщо пройде 2-3 покоління, і люди цю зграю не чіпатимуть, то вони все забудуть. Тобто у них немає заради чого це все пам’ятати. Вони можуть, але у них немає усвідомлення навіщо.

Ось так само можна сказати і про освіту. Компоненти освіти можуть бути і серед тварин, але людина перетворює ці всі компоненти на освіту, коли вона розуміє навіщо. А для того, щоб зрозуміти навіщо, треба здійснити саме той акт ментальний, який відрізняє людину від тварини, треба побачити себе зовні і побачити, що ось світ, а ось я – я можу усвідомити світ як ціле. Тварина просто у світі живе. Вона не виходить у цей світ, тобто фізично виходить, але розумово, ментально не виходить. Вона просто опиняється у цьому світі, орієнтується, а людина може себе відокремити від світу і сказати: “Ось я у світі і ось світ поза мною”. І тоді освіта перетворюється на свідоме завдання: потрібно якось дати раду собі з тим світом, про який я вже спершу зрозумів, що світ – це не я, але я у цьому світі, і що світ був до мене, що світ буде після мене. І на цьому етапі мені стає дуже лячно відразу. Тому що перша думка, яка з’являється у мене, коли я відокремив себе від світу, що колись буде таке, що світ буде, а мене не буде – я смертна істота. Тобто побачити світ і себе як частину, яку я можу уявно відокремити від світу, – це відразу побачити власну смерть. Тому без розуміння своєї смертності, ми не можемо відповісти нормально, по-людськи, і на питання освіти. Ми не знаємо навіщо входити у цей світ, якщо ми не даємо собі справку в тому, що колись ми з нього вийдемо. А вихід там, де вхід, принаймні один з виходів. У будь-якій ситуації є два виходи: один з них там, де вхід.

Дитина і освіта

– Тобто в цій конкретній ситуації ви говорите про те, що ви відмежували поняття навчання і освіти. Отже, навчання – це те, що може бути у тваринному світі: технічна передача, яка відбувається просто через повторення – роби як я. Освіта, вона власне відрізняється від навчання, і саме навчання є елементом освіти.
Ви розпочали, застосувавши ось таку алегорію/метафору, яку запропонував Аристотель – що є будинком. Власне ми, реалізуючи сутність освіти, як реалізуючи сутність будинку, будуючи дім, реалізуючи сутність освіти, ми будуємо освіту. Якою ця освіта має бути, щоб відповідати її сутності?

– На це неможливо відповісти однозначно, тому що часи змінюються, змінюються пріоритети, змінюється наше уявлення про те, чим є світ коло нас. І в принципі, на кожному етапі, я б сказав, що така засаднича відповідь на питання, чим має бути освіта, як вона має виглядати – це похідне від нашої відповіді на питання, чим є світ і чим є людина у цьому світі. Коли, наприклад, ми уявляємо собі, що людина народжується і має від народження уже якісь знання, то наше завдання освіти полягає не в тому, щоб людині вселити щось, а щоб у ній розбудити те, що в ній є. Сократ, коли казав, що він є повитуха, він допомагає вам народити ті знання, які вже є у вас. Він в цьому сенсі розумів освіту: він не намагався вам вселити якісь речі, яких у вас немає, базових, він намагався вас розбудити, щоб ви народили те знання, яке вже у вас є у зародковому стані. Тобто буквально є зародок, який ви носите, і ви просто не можете народити без того, щоб прийшов фахівець і вам в цьому допоміг.

Або, наприклад, у Середньовіччі, якщо ми вважаємо, що людина створена Богом і створена вже як людина, і у цьому плані вона є людиною від першого моменту свого народження і, можливо, навіть від зачаття. Тоді нам не потрібно малювати шлях, яким вона пройде до свого дорослого стану, нам просто потрібно з її першого моменту життя казати: “Ти вже доросла, ти просто потрохи втягуєшся в цей дорослий стан”. А дитинство саме по собі не є цікавим тоді.

Коли ми починаємо інакше переосмислювати це вже в модерну добу, то розуміємо, що є вікова психологія, що є шлях, який людина проходить від народження до смерті, відбувається різні етапи, різні фази, і дитина не є маленьким дорослим, вона є повноцінною, але дитиною. Ми починаємо перебудовувати освіту, адаптуючи її під те, що вона є дитиною і має освоювати світ, як дитина, а не як дорослий (Ян Амос Коменський “Велика дидактика”). Або коли ми починаємо поважати в цій дитині суверенітет і розуміти, що ми не маємо, знову ж таки, вселяти в неї готовий образ як бути людиною, а нам потрібно допомогти їй самій зрозуміти це на власному досвіді, оскільки вона є не просто людською заготовкою людини, а вона є суверенною, самокерованою, самоправною людською істотою, навіть у маленькому віці. Тому не треба вдовбувати у неї якісь стандарти того, як бути людиною, але потрібно допомогти їй самій собі відповісти на це питання (Йоганн Генріх Песталоцці, педагогіка 18-го століття, розумна організація досвіду самонавчання дитини).

Людина входить у світ і ми починаємо осмислювати освіту як те, що людина, молода і навіть малеча, дає собі сама з нашою допомогою. Ми не освічуємо, ми допомагаємо людині увійти у світ, який і так сповнений викликами. І ми виходимо з того, що молода людина хоче якось адаптуватися до цього світу, зрозуміти його, знати як відповісти на ці виклики, вона має уже ці питання, тому нам не треба їй вселяти відповіді до того, як вона сформує у собі ці питання, а треба побачити, що вона сама себе питає, і спробувати на це відповісти. Ось це освіта з повагою до самокерованості людини у дусі розуміння людини в європейсько-модерну добу.

Роль вчителя в освіті

– Фактично це так само, як застосовуючи аналогію з будинком. Наприклад, були у Греції будинки без дахів, а наш будинок без даху, він би не був будинком. Зрозуміло, що ми говоримо про різні історичні контексти. Так само ми можемо говорити про різні історичні контексти і форми реалізації освіти. Але у контексті того, що ви говорили, я помітив те, що пронизує кожен з ваших наведених прикладів, коли ви згадували Песталоцці, коли ви згадували Яна Коменського – все ж таки в освіті обов’язковим елементом має бути присутність, постать вчителя. А от яка його сутнісна ознака?

Отже, потрібно старше покоління. Без цього освіта не є освітою. Освіта – це завжди зустріч поколінь.

– Ось тут знову не можна надати однозначної відповіді. Сутнісна ознака – це те, що він організовує процес освіти. Це така основна функція. Не може цього робити новонароджена людина, власне майже як і тварини. Новонароджена людина, потрапляючи у тваринний світ, навчається у тварин. Ви знаєте феномен Мауглі, і до чого це призводить у реальному світі, а не у фантазіях Кіплінга: вона не переходить до стадії людяності, але вона приймає у тварин те, що вона може у них прийняти. Тому, щоб стати людиною потрібно людське суспільство. Отже, потрібно старше покоління. Без цього освіта не є освітою. Освіта – це завжди зустріч поколінь.

Але якою може бути роль вихователя або освітянина в освіті – тут якраз воно історично дуже сильно змінювалося. У традиціоналістській культурі вихователь був здебільшого, як у середньовічній Європі, носієм готового знання. Він знав як правильно, точно знав, і його завдання було передати новому поколінню готовий правильний погляд. Така система існувала багато століть і почала ламатися десь на межі 17-го та 18-го століття.

Ось у Генрі Філдінга є такий роман “Історія Тома Джонса, знайди”. Там є два вчителя: один – світський, майже атеїст, другий – релігійний. І обидва вони дуже погані вчителі. Чому вони погані? Тому що вони знають як правильно і намагається навчити своїх двох вихованців (Блайфіл і Том Джонс) як правильно. Блайфіл у них це легко переймає – він удає те, що він знає, як правильно, хоча це не означає, що він так думає. Тобто, що хоче сказати Фільдінг? Коли ви хочете вселити дитині як правильно у готовому вигляді, то скоріше за все у вас вийде лицемір: ви виховаєте людину, яка може удавати правильність, але, що вона думає – невідомо, тому що це не її, тому що це не вона опанувала, а ви у неї це проштовхнули. Вона це як могла засвоїла, радше перетворила на щит, яким вона може прикриватися від вас. І щоб ви її не чіпали, не робили погано, вона вам продемонструє те, що ви їй хотіли сказати. Ось Том Джонс він інакший – він хоче це все опанувати, тому він перетворює те, що йому говорять, і вчителі ним дуже незадоволені. Але насправді, він правильний учень, тому що він хоче зробити це своїм.

Зараз кожна молода людина, входячи у світ, має знайти своє місце, маючи широченний вибір. А це можна зробити лише думаючи своєю головою, навіть якщо у вас є якісь відповіді, які ви взяли як робочі версії від початку, коли ви стаєте дорослою людиною, ви маєте це переосмислити: підтвердити заново або спростувати.

От культура модерну, від 18-го століття і до нашого сьогоднішнього дня, вона вже не передбачає, що молода людина може у готовому вигляді взяти істину, взятися за неї і сказати: “Цього я тримаюся, цього мене навчили”. Зараз кожна молода людина, входячи у світ, має знайти своє місце, маючи широченний вибір. А це можна зробити лише думаючи своєю головою, навіть якщо у вас є якісь відповіді, які ви взяли як робочі версії від початку, коли ви стаєте дорослою людиною, ви маєте це переосмислити: підтвердити заново або спростувати. Але відповідальність уже не на ваших вихователях – відповідальність на вас. І тому хороший вихователь має розуміти, що він тільки допомагає своїм вихованцям, тим, кого він освічує, щоб вони в певний момент взяли цю відповідальність на себе і сказали, що тепер це вже моя відповідь, а в нього його, а в неї її відповідь, і це відповідь за яку кожен несе персональну відповідальність. Трюк освітянина у сьогоднішньому світі саме в тому, що поступово підготувати таку ситуацію, коли він відходить на другий план і каже:  “Тепер ви самі”. Все, що я міг для вас зробив, показав, намагався вас не придушити, не загасити вашу самостійність, намагався поважати ваш суверенітет, вашу самоправність, а тепер ви, будь ласка, на порозі дорослого світу, робіть самостійні кроки, я вас відпускаю. Учитель виховував учнів для того, щоб потім було у кого навчатися.

– До речі, ви проводили ось ці аналогії, але фактично зараз, на даний момент, ми бачимо це на власні очі у контексті реформи української школи. Тобто фактично ми бачимо досить швидкий перехід від вчителя, який має сказати як треба, як потрібно, який знає все, від такого авторитетного ментора, який просто розкаже як має бути.

– Все, з радянською добою це пішло назад, у минулі часи назавжди.

– Цікава річ. Радянський союз вже давно, ще у 91-у році, пішов у небуття, але, мені здається, останній бастіон пострадянської України утримувається у  нашій освіті.

– Це правда.

Свідомий вибір освіти

– З новими реформами цей бастіон руйнується, дасть Бог, зруйнується. І ось ми бачимо цей цікавий конфлікт, ймовірно двозначного розуміння сутності освіти: освіта авторитету, як ви називаєте, або освіта повитухи, яка допомагає, сократична освіта.

– Хоча не факт, що Сократ виходив з того, що й Платон, що у людині є певні знання, закладені від народження. Не обов’язково сучасна освіта підходить так, вона каже, що у вас є зачатки як навчатися, ви отримаєте щось на початку і берете це як робочу версію, але потім, коли ви дорослішає, ви маєте це перерости: підтвердити або не підтвердити. Але тепер ви маєте взяти на себе відповідальність за те, що від початку не було вашою відповідальністю. Вас народили – вас не питали. Вам давали первинну освіту – вас не питали. Вас повели у дитячий садочок, або не повели у дитячий садочок – вас не питали. Початкова і навіть середня школа – вас не питали чи ви хочете. Але тепер ви маєте взяти на себе відповідальність за все, що з вами зробили, а ось це якраз трюк ставання дорослою людиною у сучасному світі.

– Цікаво, вас не питали фактично 11-12 років, а якщо ми беремо ще й садочок, то всі 14-15 років. Стається так, що величезний шматок життя пов’язаний з освітою до 17-18 років. Далі, те що ви говорите – взяти відповідальність, але наша пострадянськість полягає у тому, що і з університетом не запитують: батьки вирішили і дитина потрапляє на бакалаврську програму і ненавидить ту спеціальність, яку здобуває, але мусить. І незрозуміло ще далі, коли вона за інерцією вступає в магістерську програму за тією самою спеціальністю – ще 2 роки відмучується. І вже тільки тоді, якщо людина ще не розчарувалася в освіті, вона наважується зробити власний вибір, пов’язаний з освітою. На мою думку, ось така лінія – це фактично зухвале нехтування сутністю освіти.

Школа має зберігати якісь традиції, бо якщо ось ця інституція почне хитатися в різні боки, то це як корабель без баласту: баласт ніхто не любить і баласт це зневажливе слова, як правило, за межами кораблебудування, але баласту корабель не пливе, тому баласт має бути.

– Тут скоріше не сутність освіти, а сутність сучасної освіти все ж таки, тому що традиціоналістська освіта була іншою. І це потрібно поважати, тому що була інша культура, інші настанови світогляду, вони іншого від людини вимагали, інше передбачали. Там вчитель міг собі дозволити сказати, що він знає як правильно, як нас виховали і ось наша спільнота і в цій спільноті точно відомо, що наші діти і батьки знали, і наші онуки будуть знати те саме і вірити в те саме.

Зараз так вже не можна, але коли ви кажете ламати ось це старе радянське, у мене це викликає суперечливі почуття. З одного боку, школа має бути консервативною, школа модерністська – це не менш жахлива річ, ніж школа надмірно консервативна. Школа має зберігати якісь традиції, бо якщо ось ця інституція почне хитатися в різні боки, то це як корабель без баласту: баласт ніхто не любить і баласт це зневажливе слова, як правило, за межами кораблебудування, але баласту корабель не пливе, тому баласт має бути. Інша річ, що на ньому не можна залишатись.

Тобто, що я хочу сказати вже в категоріях освіти, традиціоналіська освіта – її не можна знищити, з неї завжди потрібно починати. Але мистецтво виходу на рівень сучасної освіти полягає у тому, щоб поступово перейти від традиціоналістської освіти до посттрадиціоналістської. Це нелегко. Це індивідуально. Це може ставатися у різних людей по-різному. Навіть у одному класі можуть бути люди, які психологічно вже готові і ті, які ще кілька років не будуть готові. Є люди, які до вищої освіти дійдуть і завершать її, і все ще психологічно не будуть готові зробити ось цей вирішальний крок і взяти на себе відповідальність за те, що з ними зробили на тому етапі, коли їх не питали, а за них вирішували.

Наше суспільство зараз мучається якраз тим, що в нас бореться традиціоналізм із пострадиціоналізмом, і різні верстви суспільства долають цей перехід, це як звуковий бар’єр перейти, дуже по-різному. Велика частина не долає його взагалі. Ось по наших електоральних вподобаннях, по виборах, видно, що багато людей живуть досі у розумінні того, що вони не роблять власний вибір, що хтось за них це робить. І вони чіпляються за таку красиву картинку, хтось зробив за них вибір, підказав готове: “Я вам завтра зроблю всім добре”, – так можна всіх надурити. І так люди дуряться, а дуряться через те, що вони надто чіпляються за готові рішення і поводяться, як діти, а не як дорослі люди. От у Януша Корчака була така чудова казка “Король Матіуш Перший”, коли діти взяли на себе керівництво державою. Ну, на початку, на перших кроках це вийшло дуже класно, дуже весело і яскраво, але потім це все закінчилося війною, полоном, тому що, діти дітьми, але гратися державою, як у дитячу гру – це закінчиться погано. Боюсь, що українці цей урок досі не засвоїли, але їм доведеться це засвоїти. Питання тільки у тому наскільки травматичним буде це засвоєння. Це також частина нашої соціальної самоосвіти.

Повне відео інтерв’ю:

Варіан Н3 білий PNG

Україна, Київ
+З80 44 228 94 17
info@nestor.center

Ми хочемо бути “точкою збірки” для спільнодії в перетворенні української освіти на унікальний успішний світовий приклад.

Nestor Center © 2019