Священик Олександр Чорней: Моє захоплення психіатрією, психологією, педагогікою, проблемами виховання дуже допомагає мені в душпастирській діяльності

Про неконфліктну комунікацію, про навчання як взаємообмін досвідами та про проблеми самопізнання читайте в інтерв’ю з православним священиком та фасилітатором Олександром Чорнейом.

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які пролунали у черговому випуску програми “Наша освіта”яка виходить на “Світлому Радіо “Емануїл” (Київ) у партнерстві з Несторівським центром.

 Провів інтерв’ю  директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. 

– З отцем Олександром ми говоримо про те, як навчитися неконфліктній комунікації, яким чином неконфліктна комунікація може сприяти самоусвідомленню та чому важливо долати самотність через спілкування. Отче, відразу хочу запитати Вас, хто такий фасилітатор і як священик може бути фасилітатором?

– З методом фасилітації я познайомився завдячуючи пані Катерині Клюзко. Особисто я вбачаю у фасилітації одну з найвагоміших християнських чеснот – служіння ближньому. Суть методу фасилітації полягає у створенні умов для взаємопорозуміння певної групи людей. Навички фасилітатора можуть бути досить корисними для священика, оскільки йому доводиться не лише сприяти взамопорозумінню між людьми, але й, часто, допомагати людині розібратися у власному внутрішньому світі, апелюючи, звісно, до різнопланових методів.

– А Ви могли би уточнити, як навички фасилітації допомагають Вам саме як священику в пасторській роботі з вірянами?

– Перше, хочеться уточнити, чим би я не займався, медіацією, фасилітацією чи психологією, я, передовсім, лишаюся священиком. Щиро переконаний, що відповіді на всі абсолютно питання, чи труднощі, які зустрічаються нам у житті, можна віднайти у тексті Святого Письма. Проблема полягає в тому, що потрібно навчитися вбачати ці підказки у Писанні. Більшість православних вірян мають справу з молитвословами, аніж із Біблією. Як пастор, я відчуваю потребу в тому, щоб донести Слово Боже до кожного мого парафіянина, незалежно від його статі, віку, рівня освіченості. У мене був випадок, коли я роз’яснював для працівника цеху правило “чини з ближнім так, як хочеш, щоб чинили з тобою”. Я попрохав його уявити, що він, приміром, не зовсім добросовісно випиляв гвинтик, гаєчку чи різьбу і реакцію людини, яка потім купить такі вироби. Запропонував уявити себе на місці цього покупця. А ще запропонував промоделювати цю ситуацію в інших сферах нашого життя. Обличчя мого парафіянина буквально було “осяяне” розумінням. Інколи, вдаючись до певної конкретики, образних порівнянь, можна швидше достукатися до людської душі, аніж рухаючись шляхом довгих моралізаторських проповідей про важливість відповідальності. 

Якщо розглядати фасилітацію, медіацію, кризове консультування,  то, особисто для мене, всі ці методики за своїм характером є дуже близькими до Євангелія. У конкретних вправах, наприклад “Я – повідомлення”; почергове вислуховування одне одного учасниками групи; вміння ставити питання, що ведуть до прояснення проблеми, можна простежити висловлювання і вчинки Христа. Саме тому у вищезгаданих методиках, я вбачаю своєрідну проекцію численних Євангельських мотивів.

– Ми часто чуємо про важливість неконфліктної комунікації, розуміємо про нагальну необхідність її втілення, та чи не є подібні заклики якимось недосяжним ідеалом? Іншими словами, це гарно звучить в теоретичному плані, але чи можливо принципи неконфліктної комунікації реалізувати практично? Ви прагнете навчити людей комунікувати неконфліктно, та чи справді цьому можна навчитися?  

– Я переконаний, що навчитися, за великим бажанням, можна всьому. Але зізнаюся щиро, я ніколи не вважав себе великим вчителем, наставником, гуру… По великому рахунку, справжнє навчання невіддільне від живого зацікавлення. Щоразу переконуюся, що лише інтерес здатен запускати і рухати процес навчання. А ще, навчати для мене – це не просто ретранслювати певну інформацію, а ділитися пережитим досвідом, власними відкриттями з іншими. Як священик я спілкуюся зі значною кількістю людей, які часто приходять до мене з найрізноманітнішими запитаннями. Інколи, окремі питання вірян примушують мене самого замислитися над чимось чи подивитися на явище, ситуацію зовсім під іншим кутом. Тому, я б сказав, що процес навчання завжди носить діалогічний характер і сповнений “взаємовідкриттями” учня і вчителя. 

Щодо ненасилля, я згадав про нещодавнє цікаве відкриття для себе. Ми з моїм товаришем Михайлом часто звертаємося до грецького варіанту Священного Писання і порівнюємо його із Синодальним перекладом. Візьмемо частину, де Христос у Гадарині розмовляє із демонами, що вселилися в нещасного. У Синодальному перекладі репліка демонів звучить так: «що ти прийшов раніше часу мучити нас, Сине Божий?» Але, виявляється, що грецькою слово, перекладене як “мучити” має ще і значення “запитувати”. І ось цей шлях запитування, дійсно, інколи, буває досить багатостраждальним. Особливо для людини, що вчинила не дуже добре. У Біблії це вдало ілюструється діалогом у раю, коли Господь, знаючи про гріхопадіння перших людей, запитує: «Де ти Адам? Чому ти ховаєш своє обличчя від мене?». Подібним чином і батьки, знаючи дитячу провину, запитують її, чи вона скоїла дещо? Певним способом поставлені питання запускають процес осмислення, який починається з усвідомлення власної недосконалості, почуття сорому. Той, хто запитує, проходить разом з людиною увесь нелегкий шлях визнання неправильності дії чи слова. Перед нами знову євангельська проекція: «якщо хтось просить тебе пройти з ним одну милю, пройди дві». Цей принцип втілює для мене суть ненасильницької комунікації, в якій ти проходиш шлях запитування та спокути разом з іншим, ділишся з ним власним досвідом. Але цей процес спонукає, водночас, до пригадування власних конфліктних ситуацій. Часто робота з самозаглибленням інших людей відкриває для мене нові грані мене самого. Це захоплюючий процес взаємонавчання. 

– Отже, ми бачимо, якщо маємо конфлікт, тоді ми прагнемо його розв’язати. Якщо у нас комунікація безконфліктна, то – працюємо над тим, щоб конфліктів не виникало в подальшому. Ми прояснили зміст і мету фасилітації. А як щодо інструментальної частини? До яких конкретних прийомів ми можемо вдаватися і якою є роль фасилітатора у тому, щоб навчити людину цій неконфліктній комунікації?

– Передовсім зауважу, що, на мій погляд, у фасилітації має відбутися зміна людської свідомості, мислення. Якщо брати грецьку, то словосполучення «зміна мислення» передається єдиним словом «метаноя», яке, в свою чергу, російською звучить як «покаяння». Бачимо, що «покаяння» актуалізує зовсім інше асоціативне поле, ніж вираз “зміна мислення”, а тому воно може дещо насторожувати людей, що перебувають лише на початку шляху до відкриття присутності Бога у житті. Тому процес здійснення фасилітації передбачає також добирання потрібних слів для комунікації з кожною конкретною групою. Ось у цьому процесі «метаної» буквально – «зміні мислення», ми умовно можемо виокремити наступні етапи, які й являють собою ту інструментальну частину, про яку Ви, Віталію, запитували. 

Перший етап пов’язаний з усвідомленням наявності проблеми самою людиною. Коли вона зізнається, передусім, самій собі, що з нею щось коїться не так. Це подібно до того, як ми визнаємо перед відвідинами лікаря, що у нас є якийсь дискомфорт, який заважає нормально жити.

Другий етап передбачає ситуацію промовляння власної проблеми, тривоги чи то зі священиком, наставником чи з лікарем, друзями. Зізнання і відкритість людини вимагає, в свою чергу, адекватної реакції з боку того, хто її вислуховує. Останній, при можливості, дає певні поради. 

На третьому етапі людина намагається скористатися отриманими рекомендаціями. Я виокремлюю ще й четвертий етап в “метаної”, який вже актуальний саме для фасилітатора. Аналіз чиєїсь проблеми здатен прояснити якісь власні глибини того, хто виступає в ролі фасилітатора. Головне, щоб фасилітатор також був щирим із собою. Лише за умов максимальної реалізації всіх чотирьох етапів, можемо говорити про успішне здійснення фасилітації. 

Звісно, що ключову роль у  фасилітації відіграє розмова. Перш за все, це розмова з собою, а вже потім – з іншими. Але, щоб ця розмова відбулася, ми маємо певним чином опанувати свої емоції, які просто переповнюють людей у конфліктних ситуаціях. Останні якраз і виникають, часто через невміння висловлювати свої почуття, що часто призводить, навіть, до соматичних розладів. Недарма зараз дуже популярні тренінги, спрямовані на роботу з емоціональним інтелектом. Якщо екстраполювати цю тему в площину християнства, то у Євангеліях віднаходимо багато цитат і пропозицій, які вдало передають складність емоціонального світу людини та допомагають його усвідомленню. Одну з найважливіших у фасилітації вправ “Я-повідомлення” неможливо виконати без попереднього вгамування бурхливих емоцій. Для цього, інколи, достатньо перетерпіти кілька десятків секунд. Але це вміння перетерпіти, часто вимагає нелюдських зусиль… 

– Мені, у зв’язку з цим, пригадується практика у кайзерівській армії періоду Першої світової війни. Якщо у солдата була претензія до іншого солдата, то доповідати старшому керівництву про суперечку можна було лише на наступний день. Але, здебільшого, справа до доповіді керівництву не доходила, бо наступного дня емоції втихомирювалися і солдати дивилися на ситуацію по-іншому. Виявлялося, що суть конфлікту була не варта уваги. 

– Можу сказати, що моє захоплення психіатрією, психологією в різних її варіаціях, педагогікою, проблемами виховання дуже допомагає мені саме в душпастирській діяльності. Наприклад, приходить до мене людина в храм із проханням освятити житло. Я запитую про причину. І виявляється, що це – часті сварки у родині. Я пропоную: «Давайте поп’ємо чайку. Спочатку я маю зрозуміти, які молитви читати, від яких сварок». Намагаюся налагодити діалог з людиною, налаштуватися “на її хвилю”. Запитую про обставини, які склалися у їхній сім’ї. Далі кажу: «Я вам освячу квартиру, але вам це не допоможе». Вони запитують: «Як це? А помолитися можна, це допоможе?». Я кажу: «Ні». – «А що ж треба зробити?». – «У кіно сходити чи влаштувати романтичну вечерю», – відповідаю. Коли в подружньої пари накопичилося чимало невисловлених дорікань і образ доводиться, інколи, проводити цілі сесії терапії. На власному досвіді переконався, що подібні ситуації “тихого конфлікту”, коли люди намагаються приховати переживання, стримуються, прикидаються, лицемірять з різних причин, можуть обернутися справжньою трагедією. Саме тому, я завжди прагну відчути настрій того, хто до мене звертається, прояснити причини його, здавалось би, звичайних прохань про здійснення православних обрядів. Обрядове дійство може лише підсилити результати роботи з конфліктною ситуацією. Нерідко доводиться створювати умови для того, щоб ближні змогли вислухати і зрозуміти один одного. Через деякий час до мене приходять зі словами: “Дякуємо, отче, ваше освячення домівки допомогло!”

– До речі, у магічній свідомості, яку свого часу ретельно досліджували антропологи, часто причина і наслідок змінюються місцями, мені здається, тут – подібна ситуація. В кінцевому підсумку, освячення було вже після розмови, яка сприяла розв’язанню конфлікту, але люди все одно думають, що є якась магічна дія, яка вирішила їхні проблеми автоматично. 

– Я називаю це “православним окультизмом”. В мене були випадки, коли люди приходять і запитують: «Яку молитву почитати, щоб скласти іспит?». Я їм у відповідь: «А Ви вчилися?» – «Ну так…». – «Ось так і будете здавати, до чого тут молитва. Не можна прочитати молитву і набути якихось знань». Я в подібних ситуаціях вбачаю відгомін старозавітного заклику “Роби!”, що передбачає набір “правильних” ритуальних дій на всі випадки життя. Здається, варто щось почитати, посипати, понюхати і проблеми дивним чином вирішаться. Втрачається тоді увесь сенс Христового пришестя і його божественний заклик до усвідомлення власних дій, до уваги, яку маємо приділяти своїм помислам. Втрачає цінність євангельське поняття “чисті серцем”. Тобто ті, хто з уважністю ставиться до власного внутрішнього світу, намірів. Процес осягнення Бога невіддільний від процесу становлення цілісності власної особистості. А перший крок прояснення себе можна співвіднести з християнським поняттям спокутування, де людина намагається бути чесною, перш за все, із собою, де вона усвідомлює дещо як свою провину. Після цього можлива зміна, запуск нового витку становлення. А на наступному етапі важливо для себе прояснити, що ти можеш робити щиро, віднайти близький тобі тип діяльності. Мені здається, що останнє є важливим як для душевного здоров’я людини, так і для її Богоспілкування. 

Я б згадав тут причту Анатоля Франса про фокусника та Богоматір. Мандрівний маг володів єдиною майстерністю: вправно жонглював з шістьма мідними кулями і дванадцятьма ножами. Він блукав по різних містах, часто страждав від голоду і холоду, особливо, взимку. При цьому він був дуже набожним і глибоко шанував Діву Марію. Одного разу на шляху від одного міста до іншого, він зустрів монаха. Вони розговорилися, і чернець, а це був настоятель одного з монастирів, угледів у мандрівному жонглері “чоловіка божого”. Так вуличний маг опинився у монастирі. Кожен з монастирської братії, крім щоденних молитов та буденної праці, намагався виразити свою пошану Богоматері через певний вид мистецтва чи майстерність, якою він володів. Хтось прославляв Пречисту Діву у віршах чи проповідях. Інші – переписували тексти і гімни, в яких прославлялася Богородиця. Окремі ченці ці тексти вправно ілюстрували. Монах-жонглер дуже страждав через те, що не володів жодним із вільних мистецтв і не міг належним чином вшанувати Божу Матір. Але через деякий час, братія помітила, що на дозвіллі цей чернець часто усамітнюється в каплиці, а тривога, якою він так довго страждав, минула. Одного разу настоятель монастиря та кілька старців вирішили дізнатися, чим займається монах у години дозвілля в каплиці. Вони підійшли до зачинених дверей і крізь шпаринку побачили, що чернець стоїть, буквально, на голові перед фігурою Богородиці і майстерно виконує свої найкращі трюки. Від обурення у настоятеля та старців, навіть, дух перехопило. Вони вже хотіли увірватися в каплицю та присоромити таке нешанобливе ставлення. Аж раптом побачили, що Діва Марія, ніби жива, витерла краєм своєї одежі піт з чола жонглера… Настоятель та старці впали долілиць і прославили Мудрість Божу. Особисто мені здається, що в цій притчі вдало показано, що людину до Бога можуть вести найнесподіваніші шляхи, але головним супутником людини на будь-якому зі шляхів має бути щирість.    

– Згаданий Вами зв’язок думки і дії, який проповідують Євангелія, нагадав мені цікаве висловлювання у буддизмі: «якщо ти хочеш змінити думку – зміни дію, а якщо хочеш змінити дію – змінити думку». Як бачимо, у різних релігійних культурах можна простежити цей діалектичний зв’язок мислення і дії, що певно свідчить про його значимість для людського буття. Отче Олександр, мені відомо, що Ви також досліджуєте феномен самотності. Чи могли б Ви розказати, чому саме Вас зацікавила ця тема?

– Думаю, що до вивчення самотності мене спонукали власні переживання. Спробую пояснити. Так склалося, що я є священиком величезної церкви. Звісно доводиться вислуховувати численні сповіді, й це, у свою чергу, впливає на тебе. Мені бракує друга-священика, з яким я міг би поділитися своїми переживаннями. І я відчуваю самотність саме в цьому плані. В ідеальному випадку таким другом може бути твій духівник, але в мене склалася інша ситуація. Я, по-доброму, заздрю католицькій практиці реколекцій. Коли священики якийсь час живуть разом у монастирі, спілкуються, обмінюються досвідом. Тому моя стурбованість самотністю спрямована, радше, на пошуки організації якоїсь подібної практики спілкування поміж православними священиками.

– Дійсно, традиція реколекцій в католицизмі діє на постійній регулярній основі і покликана, так би мовити, запобігати “професійному вигоранню” священиків. А як Ви особисто вважаєте, чому в православній традиції, зокрема в Україні, священику належить справлятися із своїми проблемами самотужки? Це, що страх показати якусь слабкість?

– Я сам неодноразово ставив собі подібні питання. Мені здається, що це пов’язано із серйозною вадою як історичного, так і сучасного православ’я все сакралізувати і табуювати. У мене був випадок, коли один час мріяв написати ікону. Порозмовляв з численними православними іконописцями і зрозумів, що маю пройти дуже довгий та складний шлях навчання і “посвяти”, тому й попрощався з цією ідеєю. Трохи згодом, друзі познайомили мене з однією католицькою монахинею, яка з радістю погодилася допомогти освоїти хоча б загальні ази іконопису. До мене долучилося ще п’ятеро друзів, і ми запросили монахиню приїхати до Херсону. Зібралися й кожен за п’ять днів написав ікону, яку вподобав. Ніхто з нас, звісно, не претендує на статус іконописця, але головне, що ми пережили досвід долучення до бажаної справи. Я вважаю, що заборона опанування певними навичками, пов’язаними з церковним мистецтвом, заборона читання і тлумачення Святого Письма, відмова обговорення певного кола гострих проблем з боку кліриків – все це нерідко призводить до конфліктів в межах однієї конфесії, переходу священиків в інші патріархати, сприяє розколам. Це ті вади православ’я, які я намагаюся виправляти, по мірі сил, у власній діяльності.

– Мені особисто дуже імпонує Ваша діяльність. Можете трішки докладніше розповісти, що надихнуло Вас на створення освітнього проекту «Старець он-лайн», де Ви також пропонуєте комунікацію, ділитеся своїми думками, ставите запитання?

– В мене вже давно визрівала ідея використання ресурсу соціальних мереж для проповіді. Причому, у всіх своїх публікаціях в соціальних мережах я намагаюся уникати надмірного використання зображень сакральної атрибутики. Для мене важливо надати якомога більше якісного інтелектуального матеріалу. Мета проекту «Старець он-лайн» полягає в тому, щоб поділитися якомога більшою кількістю цікавих фактів культурно-історичного чи науково-популярного характеру. Тобто, надати читачам “поживу для розуму”. Поділитися з ними власними цікавими відкриттями. Наприклад, виявляється, що у румунській церкві, після побудови храму общиною, всі, включаючи жінок і дітей, заходять у храм і цілують престол. У них виявляється, це практикується багато десятиліть, якщо не віків. От нещодавно Олександрійська церква відновила чин дияконис. Прекрасно! Я про це теж випадково дізнався, і хочеться цим поділитися. Для мене не принципово, щоб матеріали носили суто церковний підтекст. Я переконаний, що інтерв’ю з глибокими цікавими людьми можуть спонукати до роздумів, в тому числі, й на релігійні теми. Завжди викликають інтерес у читачів оповіді відомих людей про їхній досвід зустрічі з Богом. Я таким чином намагаюся підбирати публікації на моїх он-лайн ресурсах, щоб зацікавити людей, які шукають Бога. Адже, коли ти знайомишся з досвідом іншого, як він переживає своє знайомство з Богом, для тебе можуть відкритися власні незвідані грані. Актуальним тут буде вислів Христа про те, що там, де двоє чи троє зберуться в ім’я його, там і він буде поміж них. Це означає, що людині для того, аби розібратися у собі і відшукати шлях до Бога завжди потрібен хтось інший, щоб промовляючи дещо прояснювати це, передусім, для себе. Спілкування з кимось може сприяти самоусвідомленню, самокритиці, яких часто бракує людині, коли вона наодинці. Головне, щоб ваш діалог не перетворився на два монологи…

– Якщо я Вас правильно зрозумів, Ваша логіка наступна: якщо ми можемо з публічними людьми обговорювати певні моменти їхнього приватного і світського життя, то чому б не торкнутися теми, пов’язаної з їхніми переживаннями Бога, наприклад?

– Так, думаю багатьом це цікаво. Крім того, важливо, щоб розмова була неформальною, щирою і чесною. Я переконаний, що такого штибу інтерв’ю повинні надихати на роздуми, на пошуки смислів, спонукати до богопізнання. Головне, щоб проповідницька робота не перетворилася на маніпуляцію. Важливо пам’ятати, що маніпуляція завжди відрізняється від проповіді, особистої бесіди чи сповіді. Останні свідкують про відносини людини з Богом. Це мають бути щирі оповіді про божественну присутність в людському житті, а не заклики чи рекомендації до конкретних дій. По великому рахунку, це і є учительство, про яке ми згадували в нашій розмові раніше. Це процес навчання, що передбачає взаємообмін досвідами.  


Варіан Н3 білий PNG

Україна, Київ
+З80 44 228 94 17
info@nestor.center

Ми хочемо бути “точкою збірки” для спільнодії в перетворенні української освіти на унікальний успішний світовий приклад.

Nestor Center © 2019