В’ячеслав Халанський: Виховання має допомогти молодій людині зрозуміти, хто вона є і як вона може себе розуміти

В рамках програми “Наша освіта”, яка виходить на Світлому Радіо “Емануїл” у партнерстві з Несторівським центром, до студії запрошують гостей для розмови про освіту, про її сутність, тенденції та головні виклики в освітній сфері в Україні та в світі. Ведучий програми – директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. “Наша освіта” – це програма про складне, багатоаспектне явище, таке, як освіта. І в кожній програмі тема розмови торкається головних аспектів освіти.

4 червня гостем програми був В’ячеслав Халанський, відомий психолог. В програмі говорили про психологію вибору освіти. 

Як батьки впливають на вибір освіти для своїх дітей і до чого це призводить? Як поєднується свобода вибору освіти та мотивація? Як впливає вибір освіти та успішність в кар’єрі? Що таке відчуття щастя та свідомий вибір освіти? Які характеристики важливі для дитини, щоб успішно здобувати освіту у навчальному закладі? Як батьки можуть допомогти, а не завадити у виборі освіти та професії?

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які прозвучали у черговому випуску програми “Наша освіта”

2 (1)

Страх перед (не)освітою

– Тримаю в руках вашу книгу «Сонце всередині». Ви в цій книзі пишете про страхи. З вибором освіти пов’язана величезна кількість страхів. Перший і основний – коли дитина закінчує навчання в школі, батьки панічно починають міркувати про те, де їхнє чадо буде продовжувати навчання. Вони хвилюються, щоб, не дай Боже, сталося так, що вона не вступить, щоб, як кажуть, не втратила рік. Часто, шукаючи різні варіанти, вони знаходять перший-ліпший варіант, який іноді просто попадається під руку: близько біля будинку або куди взяли, або де є бюджетні місця. На вашу думку, звідки береться страх у батьків, що їхня дитина, раптом, не отримає вищу освіту?

– Мені здається, що питання, пов’язане із страхом, це є питання не тільки закінчення школи. Коли дитина закінчує школу і має кудись піти, батьки повинні вже раніше розмірковувати і думати разом з дитиною навіть не за півроку, не за рік – раніше. І батьки не лише мають думати, але вони мають підготувати психологічно дитину, молоду людину до вибору. До того ж, якщо батьки починають в останній момент думати куди нам іти і за що потрібно вчепитися – це не дуже добра ідея, тому що це є така спрямованість молодої людини – зрозуміти, що вона хоче. Виховання, саме виховання, має підготувати цю молоду людину до свідомого вільного вибору. Тому ми можемо розглянути професію або навчання як щось важливе, наприклад: людина виходить заміж або одружується – це щось важливе, бо я не можу одружитися за півроку, чи півмісяця. Ось це процес. Можна так порівняти.

– Цікава аналогія. Ви використали словосполучення «вільний вибір». Наскільки це важливо? Я постійно дискутую з батьками, які підштовхують свою дитину до вибору освіти, завжди дискутую і кажу: «А як же вільний вибір вашої дитини?», – і таке відчуття, що цей фактор ігнорується. Чому свобода вибору освіти є важливою для батьків і власне для їхньої дитини?

– Тут багато страхів самих батьків піднімається, тому що ті батьки, які самі не  реалізувались або не поступили кудись, згадують своє минуле і хотіли би якось повернути, тому реалізовують ці мрії у своїй дитині. І це дуже важливо для батьків. Я думаю, що завдання для батьків – зрозуміти чи це є моя мрія чи це мрія моєї дитини. І тут ця відповідь буде виходити з того, як я спілкувався з дитиною, як я допомагав їй приймати рішення. Це вже саме модель виховання: чи я це вирішував, чи я хотів, щоб дитина пішла туди чи туди.

Я також займаюся профорієнтацією і ми використовуємо профтестування: тести Дж. Голланда, який з 2017 р. валідизований в Україні. Я багато спілкуюся із студентами з відомих навчальних закладів Україні і не тільки. І я помітив те, що один студент, який поступив у дуже крутий виш, сказав мені після півроку навчання: «Я не розумію, що тут роблю. Я вступив у крутий виш, але я не розумію, що я тут роблю». Виявилось, що він це зробив, тому що батьки цього очікували. Це не був свідомий вибір самої людини. І тоді ми стикаємося з більш глобальною проблемою: як я можу приносити в суспільство якісь зміни? Я не можу, коли я не відчуваю згоди в тому, що я  сам роблю. Саме тут є стик психічного здоров’я і психологічного з розвитком суспільства, тому що критерій психічного здоров’я – це власне, згідно міжнародної класифікації, здібність реалізувати себе і вносити щось у суспільство.

Навчання протягом життя та мотивація до освіти

– Ваші розмірковування наштовхнули мене на те, що у радянський час, а більшість батьків, фактично до 14 – 16-ого року, діти, які вступають у цих роках, здебільшого їх батьки, виховувались і здобували освіту в радянський час. У радянський час 20% здобували вищу освіту. Я маю на увазі, диплом інституту і університету. І у радянський час, ми в цій студії теж про це говорили, коли людина здобувала вищу освіту, вона з необхідністю покращувала свій соціальний статус. Працювали соціальні ліфти, вертикальна соціальна мобільність, і люди, які не здобували цю освіту і не скористалися цими соціальними ліфтами, який давав диплом про вищу освіту,  міркували, що зараз настала незалежність, можна вступити в будь-який навчальний заклад, тому обов’язково треба, щоб дитина вступила, щоб вона мала кращу долю. І вийшло так, що ми маємо дуже цікаву статистику: у період з 20 до 26 років у нас здобувають або здобули освіту 79%. Фактично ми можемо говорити про масову вищу освіту. І тут ми стикаємося з ситуацією, що ринок переповнений дипломованими фахівцями, і з цими дипломами лише 35 % знаходять роботу за фахом. Ми потрапляємо у таку парадоксальну ситуацію: батьки реалізували свої прагнення, дитина вступила і навчалася за престижною спеціальністю, не бажаючи цього. Вона була 4-5 років нещасливою і, зрештою, після закінчення вона професійно не може працювати, тому що не хоче реалізовуватись. Як розірвати це порочне коло?

– Сюди можна додати те, що за останні кілька років з’явилися ті професії, яких майже не було в класифікації професій, наприклад, різні професії, пов’язані з технологічними гаджетами чи технологіями. Я бачу це таким чином, що світ дуже динамічно змінюється, і не тільки змінюється, але ми можемо говорити про якусь тенденцію, і я бачу, що ці зміни, ця неочікуваність, яку багато людей відчувають зараз особисто, все дуже сильно змінюється, швидко з’являється купа інформації (90 % інформації за останні 2 роки). І ми маємо зрозуміти, що вибір професії – це такий ступеневий процес, де людина отримує одну освіту, пізніше вона приходить і має у середньому віці другу освіту, і майже уже за 55 років вона має вчитися далі. Тому має бути гнучкість, має бути розуміння, як я можу змінюватися. За останні декілька років, наприклад, зараз для професійної людини для отримання гарної професії важлива така характеристика як спілкування – як я можу спілкуватися – не тільки професійні, але й здібності спілкування, здібності до вирішення конфлікту. Коли я можу бути крутим спеціалістом, але не можу спілкуватися, не можу вирішувати питання в колективі з колегами, тоді це проблема, навіть, якщо є людина з високим рівнем. Тобто потрібно бути готовим до змін.

– Фактично, ви говорити про навчання протягом життя, що людина не повинна у виборі професії визначатися, що це раз і назавжди. Я, до речі, спостерігав за тим, що людина отримавши освіту, яку хотіли батьки чи під їхнім впливом, то зрештою, коли вона отримує диплом бакалавра чи магістра, йде на другу вищу освіту чи на отримання третього диплому. Ось, коли вони приходять, роблячи вмотивований вибір, вони платять зароблені кошти, то якість роботи з цим студентами, я можу свідчити, дуже відрізняється. Це інтенсивна взаємодія і глибина, якої вдається дістатися в роботі з такими студентами, набагато глибше, ніж з іншими студентами, в якісному сенсі. Щодо цього, ви сказали про свободу вибору. Власне, ці люди роблять вільний вибір, їх ніхто не змушує, і зробивши цей вибір, зрештою, отримуючи якийсь фах, роблять це дуже відповідально. Але в цьому процесі, якщо ми вже зробили вільний вибір, наскільки важлива мотивація до навчання? Свобода вибору і мотивація, наскільки це важливо?

– Я думаю, коли ми говоримо про мотивацію, вона народжується тільки у свободіВона не може народжуватися під тиском чи поштовхами. Мотивація починається з того, що я можу робити, що я хотів би робити, із запитання «що мені подобається?». Якщо батьки штовхають дитину ходити в різні гуртки, вона дуже зайнята і навіть не має часу для того, щоб запитати її чи подобається їй це. Наприклад, у мене був досвід із моїми дітьми, коли я хотів, щоб вони ходили в різні гуртки, і я дуже розчарований, що вони не хотіли ходити. Коли одного разу прийшла донька і сказала, що не хоче туди ходити, а мені хотілося, щоб вона туди ходила, навіть, коли серед батьків можна сказати, що моя донька ходить на гімнастику. Але, коли я одного разу прийшов на гімнастику і почув як спілкується вчитель, я був вражений, тому що вона могла вживати нецензурні слова. Коли я її запитав, як вона на це дивиться, то вона сказала, що це має бути дисципліна. Я відповів, що ми так не можемо.

Самомотивація народжується у свободі, але вона також має народжуватись у діалозі. Я вважаю, що зараз, коли діти з таким гаджетовим напрямком, коли батькам немає коли спілкуватися, багато хто працює на двох, трьох роботах, багато працюють за кордоном і так далі. Діти сидять з гаджетами і у них немає цього уявлення, що їх розуміють дорослі. І з самого дитинства не формується така внутрішня опора, на що можна спертися. І тоді дитина знаходить зовнішні опори, і вони визначають, хто ти є. Але, коли вони руйнуються, наприклад: мене розкритикував викладач, чи ще щось – немає на що спертися всередині. Цей полюс – що я є у себе, і я свідомо розумію хто я є і що я хочу – його немає, і тому мотивація фокусується на зовнішньому полюсі: що є престижно і що, як ви кажете, біля мене знаходиться, куди їхати зручніше, або платити менше – немає цього внутрішнього полюсу опори, опори як усвідомлення того, чого я хочу, що мені подобається, і немає простору свободи.

– Ви цікаво поєднали свободу вибору з мотивацією. Важко уявити собі, що людина буде вмотивованою тоді, коли вона не приймала вільного вибору. Виходить так, що свобода волі живить мотивацію. Якщо не надана свобода вибору, то очікувати, що буде мотивація до навчання – просто марна справа. Тоді можна формувати пораду для батьків, які хочуть, щоб їхня дитина стало юристом чи економістом (кимось за якоюсь престижною спеціальністю), психологом, медиком, але вона не приймає цього вибору, то вірогідність, що вона стане хорошим юристом, економістом, психологом, медиком наскільки висока?

3 (1)

– Коли ми говоримо про студентів, які вже обрали професію, тут ми тут маємо розглядати фактор не лише сім’ї, як підтримки, але і факт самого навчального закладу. Я спілкувався, проводив таку зустріч із студентами з університету Шевченка, психологами, і цікаві такі були розмови у кулуарах, коли психологи кажуть, що ми вчимося, але зараз є дуже багато психологів, і наші друзі чи знайомі запитують: «Вас багато, психологів, чим ви будете займатися?». І це руйнує мотивацію студентів. Навчальні заклади мають підтримувати мотивацію, мають розмовляти із студентами про те, як вони можуть працевлаштуватись, як їм допомогти. І тут теж є такий важливий момент: це не просто формальне навчання, але це спілкування, як таке схоластичне навчання, коли люди, вчителі (я був у Ягеллонському університеті, коли старші викладачі живуть на другому поверсі, а внизу учні, і вони спілкувались) мають таке особисте спілкування і розуміння, що саме тривожить цих студентів, цих молодих людей і відповідати на ці екзистенційні виклики. Тут я би поєднав ці дві інституції у підтримці студентів.

Виховання як внутрішня опора дитини

– Одна справа коли людина прийняла свідомий вибір бути психологом, оскільки ми говоримо про це, у неї є відповідно стартова мотивація, тому вона приходить на перше заняття і відчуває, що це те, чим вона хоче займатися. Сталася ідеальна ситуація, але ви якраз стверджуєте те, що для того, щоб мотивація підтримувалася чотири роки, потрібно, щоб ця мотивація культивувалася також педагогічним колективом, щоб самі викладачі демонстрували це. Часто буває так, що студент престижної спеціальності, престижного вишу говорить: «Ми не цього очікували. Ми не бачимо того рівня, який повинен бути у підготовці психолога». Часто ставиш запитання: як вимірюється рівень, що це означає. І тоді є свобода вибору, є мотивація, але зрештою ця мотивація не підтримується, вона зменшується, і в кінцевому підсумку людина починає навчатися для того, щоб отримати диплом. І на виході ми знов-таки отримаємо дипломованого фахівця, який невмотивований.

Чи може це призвести до того, що людина була вмотивована на самому початку, але після такого навчання вона буде невмотивована займатися професійною діяльністю за своїм дипломом?

– Так, може бути таке. Я би визначив, що основне це те, коли батьки вкладають і формують ще дитину, а потім уже молоду дівчину чи хлопця. Виховання має давати більше внутрішньої опори. Виховання має допомогти цій молодій людині зрозуміти, хто вона є і як вона може себе розуміти. Наприклад, молода людина вирішила, що він не є психолог, це нічого страшного він може якось перекваліфікуватися, але важливо, щоб він це зрозумів. Саме ті люди, які йдуть на другу вищу освіту (я також знайомий з бухгалтерами, наприклад), і вони зрозуміли, що це не їх – це дуже добре. Це можна було раніше зрозуміти, наприклад, пройшовши профільне тестування, і воно може показати профіль особистості, прагнення і дещо із самопізнання.

Але все дуже швидко змінюється, і це дуже добре, коли я можу щось змінити, але ці внутрішні опори, коли молоді люди бояться сказати батькам – це мені не подобається, тому що він боїться – це дуже погано. І дитина закінчує освіту, йде на роботу, а потім приходить на психотерапію і каже: «Я вже не можу». І багато страхів й ін. Часто такі люди кажуть:

  • Я робив це для батьків, не для себе.
  • А що ви хотіли?
  • А мені важко сказати, що я хотів.

І ось це саме екзистенційний розвиток особистості – усвідомлення, що я сам хочу. 

– 4-5 років, по-різному, або взагалі 11-12 років у школі. Фактично більше 90% опитаних школярів або ненавидять навчання, або ставляться до нього байдуже. Тобто 5-7% отримують задоволення від навчання в школі. Фактично держава витрачає величезні кошти для того, щоб підготувати 7%. Я запитую себе, що лише для цих 7% ця школа і пристосована: на формування, орієнтацію так званих академічних компетентностей. Як часто говорять, що таке враження, що наша школа працює так, ніби ми готуємо майбутніх професорів університету, а не для більш широкого застосування. Профілізація відбувається рання. Потім йому потрібно робити вибір у вищому навчальному закладі – це, наче, необов’язкова компонента, але всі йдуть і я йду – знову батьки приймають рішення куди йти, і знову 4 роки на бакалавраті людина – їй не подобається, вона страждає, життя минає, вона перебуває в стресі, фактично це навчання її травмує. Уявіть, якій дорослій людині може сподобатися 6-8 годин її активного життя в день, яке вона витрачає на освіту: воно проходить марно, вона чекає коли продзвонить останній дзвінок і вона піде з навчання. Чи може ось ця травма від першої світи, яка була нецікавою, над якою людина фактично страждала, призвести до того, що вона, навіть якщо вона вже отримає можливість здобути другу освіту за її покликанням, за її прагненнями, зрештою вона відмовиться, тому що вона має ось цю травму від першої вищої освіти?

– Так. Це відповідальність батьків дивитися, що стається з дитиною: як вона зранку йде в школу або як вона повертається. Я не говорю тут саме про травму. Я думаю, що коли ми говоримо про травму, саме психологічну травму, ми говорили б тоді, коли у школах є булінг, наприклад, і це є проблема, це є стан, який дуже травмує. І на це дуже важливо звертати увагу. Часто батькам важливо розуміти, чому діти не йдуть в школу, що саме трапилось: чи це булінг з боку вчителів, чи булінг з боку однокласників. І це відповідальність батьків. Дуже цікаво те, що багато дітей кажуть, що батьки дуже зайняті, щоб дивитись, що відчуває дитина, які проблеми, що саме трапляється. Часом, наприклад, за мій досвід, коли я ходжу в школу з жінкою, цікаво дуже, що я за рік не бачив батьків, які просто приходять і просто виясняють чи вирішують такі складні ситуації. Дуже цікавий показник – хороша школа, але батьки дуже зайняті, у них немає часу, і це, як на мене, є проблемою. Ми можемо про травмування говорити тоді, коли дитині погано, це є критерії, їй погано, у неї стрес, у неї може бути якась психосоматика чи якісь інші травми, знижується рівень навчання, показники навчання – тут ми можемо говорити про травмування.

– Виходить так, що травма виникає не від свого навчання, а від того оточення, від вчителів, колективу… 

– Або конфліктів, важких таких конфліктів, тобто коли сам навчальний процес він не налагоджений таким чином, щоб не просто вчити дитину, але допомагати формувати спілкування, вирішувати конфлікти й ін. – вчителі не мають на це часу. Якщо ще й батьки не мають на це часу, дитина залишається самотня: вона буде грати в телефоні й ін. Вона занурюється у такий стан, коли вона не має мотивації, але мотивацію треба підтримувати, над нею потрібно постійно працювати, і розуміти, чому я не хочу, чому дитина не хоче.

Якщо цей фундамент не закладений, то після школи, коли дитина вступає у вищий навчальний заклад, їй дуже складно, це високий стрес, вона психологічно може бути не готовою.

– Якими психологічними ознаками або рисами характеру має володіти дитина, щоб нормально навчатися у вищому навчальному закладі?

– Останні 10 років психологи почали говорити про так звану ресурсну дитину. Дитина, яка може долати стрес, коли є стрес (дитина має здатність подолати це) – це один маркер. Також це розуміння того, що дитина хоче: якщо дитина не відповідає на це – вона нічого не хоче, а її штовхають. Це не є готовність, вона не готова, не можна вирішити куди йти. Бажання – це є висловлювання дитини, що саме вона хоче. Це друге. Третє – це розуміння себе: що я можу для цього робити. Наприклад, коли дитина каже, що я хочу вступити в медичний, то що вона для цього робить? Це теж в принципі готовність до того, щоб здати біологію або якісь інші профільні предмети.

Це такі маркери, які можуть вказати, що дитина готова.

 – Але ми знову повертаюся до того, що ключову роль у формуванні цієї людини відіграють батьки. Якщо ми говоримо про внутрішні опори (що ми згадували), я так розумію вони не формуються самі собою – вони формуються за допомогою оточення і батьків. Але це відповідальність батьків: якщо вони цього не зробили, то тоді ми потрапляємо у ситуацію, що дитина буде рухатись, не виходячи із свого внутрішнього бажання, внутрішньої мотивації, а буде рухатися відповідно до зовнішньої мотивації, опираючись на зовнішні чинники.

– Тут ми, до речі, говоримо про такі внутрішні установки: ставлення до світу, як я сприймаю світ, ставлення до життя, як я розглядаю життя, до себе ставлення. Ось це ці маркери, ці напрямки мого ставлення. Такий дуже класичний приклад я хочу навести. Наприклад, дитина орієнтується в спілкуванні з батьками на їхні бажання. Батьки хотіли б, щоб їхні діти вчилися гарно, хороші оцінки мали. І ці очікування, з одного боку, дуже добрі, а з іншого боку, це як можна згадати «Замок Броуді», коли дівчина хотіла догодити батькові і скласти останній екзамен на дуже високу оцінку, але фізично вона не впоралася з психологічним станом стресу і останній екзамен вона не здала на дуже високу оцінку. І там автор описує дуже тонко психологічний стан дитини: вона не змогла додому прийти: пішла і повісилась. Коли є великі очікування, але немає підтримки для цього, дитина потрапляє у стрес, і формується ця установка: «Я маю відповідати очікуванням», – спочатку очікуванням батьків, потім вчителів тощо. І ця установка прослідковується, але це зовнішня орієнтація. Часто у таких людей з’являються панічні атаки: дуже високий рівень стресу і дуже високий показник депресії. Тоді таким людям допомагає психотерапія – звернутися до себе: «А що саме ти хочеш? Ти очікував і відповідав бажанням батьків і так далі, а що саме ти хочеш? Як ти хочеш проживати своє життя?». І це дуже складно. Порада така: щоб батьки могли розуміти своїх дітей. Я говорю про емоційний контакт, це таке поняття, коли в мене є розуміння тебе, що з тобою стається. Емоційний контакт дуже схожий на танець. Танець – це гармонічні рухи, коли ми разом рухаємося і разом щось робимо. Розуміння емоційне – це також, як танець, це мистецтво, але цьому потрібно вчитися.

– Зараз проходить вступна компанія і батьки, бажаючи добра своїм дітям, хочуть, щоб їхні діти не помилилися. Які б ви могли дати поради батькам, як вони можуть допомогти своїм дітям справді вибрати ту світу, яка а) буде їм цікава; б) принесе їм користь пізніше у професійній реалізації; в) призведе до розвитку щасливого життя під час навчання і пізніше під час професійної реалізації. Як батьки повинні себе поводити у допомозі щодо профорієнтаційного вибору?

–  Я думаю, що саме зараз дуже важливо просто бути підтримкою. Зараз дуже напружений період для багатьох майбутніх студентів. Це просто має бути підтримка. Батьки мають просто вірити у своїх дітей і говорити їм: «Я з тобою, незважаючи на те, який буде результат». Має бути підтримка. І це не просто формальні слова, це має бути внутрішнє розуміння, що я свою дитину підтримаю, яким би не був результат. Це людина буде відчувати. Перше – це емоційна підтримка. Друге, що дуже важливо, – тактильний контакт, тобто бути з дитиною: відкласти справи, наради і все інше; це дуже важливий момент, тому можна навіть піти з дитиною, сказати: «Я тебе зачекаю і потім підемо разом сходимо у кафе чи ресторан»,  – просто там поговорити. Потрібно більше чутливості, розуміння. Я б сказав, що це така людськість, любов, прояв прийняття людини.

– Це те, що стосується тих випускників шкіл, які на даному етапі. А щоб ви порадили, якщо людина, все ж таки, під впливом батьків вступила у навчальний заклад на не дуже бажану спеціальність і отримала диплом. Яка ваша порада, коли все-таки вона вже незалежна? Їй потрібно реалізувати свою дитячу мрію і вступити, отримати другу освіту за бажаною спеціальністю?

– Я б не сказав, що треба так радикально кидати ці здобутки за 4 роки – є уже дуже багато напрацьованого матеріалу, навичок і так далі. Що можна з цим зробити? Що можна зробити з цим досвідом який є? Можна пошукати в цій галузі щось. Ми весь час маємо відштовхуватись від того, що уже є в нас – це менше стресу, ніж коли я щось хочу, а в мене цього немає. Я хочу бути програмістом, але я закінчив навчання на філософському факультеті – дуже різні сфери. Але як і що я міг би з цим зробити? Наприклад, я дуже раджу спілкуватися з людиною у вашій галузі, професійною людиною. Напишіть листа, поспілкуйтеся, запитайте як ця людина шукала свій шлях. Потрібне спілкування. Я вважаю, що це найбільш ресурсний інструмент, коли я можу постійно запитувати різних людей, різних спеціалістів, коли я можу з ними говорити про деякі важливі моменти. І цей досвід може мені допомагати.

Якщо це не допомагає, якщо це радикально різні речі, то у профорієнтації ми можемо говорити про такі кардинально різні речі, коли людина вибрала таку професію як бухгалтер (це менш така просоціальна діяльність), а він по суті хоче спілкуватись, хоче взаємодіяти – це полярно різні професії. Тоді, можливо, коли людина зрозуміла, попробувала, і це не допомагає, то тоді можна міняти. Але не так радикально – з цим щось можна робити. І те, що світ змінюється постійно, змінюється інформація – це на користь нам – може з’явитися щось нове. 

Варіан Н3 білий PNG

Україна, Київ
+З80 44 228 94 17
info@nestor.center

Ми хочемо бути “точкою збірки” для спільнодії в перетворенні української освіти на унікальний успішний світовий приклад.

Nestor Center © 2019