Вячеслав Горшков: “Християнство не покликане руйнувати культуру, воно повинно свідчити про Одкровення засобами тієї культури, в яку воно потрапило”

20 серпня 2019 р. гостем програми “Наша освіта”, яка виходить на “Світлому Радіо “Еммануїл” (Київ) у партнерстві з Несторівським центром, був Вячеслав Горшков.

 Ведучий програми — директор Несторівського центру, доктор філософських наук Віталій Хромець. В програмі говорили про важливість категорії “народ” у біблійному контексті; чому для Бога є важливою розмаїтість культур і народностей; як здобути “добру” славу для свого народу перед лицем Бога. 

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які пролунали у черговому випуску програми “Наша освіта”.

– Я знаю, що Ви займаєтеся богослов’ям нації. Нещодавно повернулися з Бельгії, де пройшли п’ятимісячне стажування. Мене вразила Ваша заявка про, те що богословська рубрика одного з найбільших бібліотечних фондів світу (Бельгія), є бідною саме на джерела, де піднімалася б проблематика богослов’я нації.

– Справді, коли я отримав доступ до каталогів, в тому числі, й електронних, джерел із заявленою проблематикою виявилося мало. Зокрема, я натрапив на книгу “Польська теологія народу”, видану у 80-их роках ХХ століття. У передмові зазначалося: “Мабуть – це перша книга на цю тему”. Достатньо літератури існує на дотичні до богослов’я нації теми: стосовно націоналізму, та інших форм національних “егоїзмів” (шовінізму, расизму, антисемітизму). Складається враження, що богословське осмислення явища нації з позиції Біблії є своєрідною “білою плямою” на богословській мапі християнства. Відповідно, для дослідника відкривається перспектива пошуку.

– Нещодавно у цій студії ми спілкувалися з отцем Кирилом Говоруном і з’ясували, що богослов’я відноситься до природи Церкви. Воно визначається як мова спілкування людей поміж собою на тему Бога. Без цього неможливою є громада Церкви. Я хотів, щоб ми разом поміркували над віршем зі Святого Письма, де Христос, ніби даючи доручення, каже: “Ідіть і навчіть всі народи”. Тут маємо два ключових слова: “навчіть” і “народи”. Що, з позиції Біблії, означає “навчіть”? І, чому потрібно навчати саме “народи”, а не окремих людей?

– Це, дійсно, цікаве питання варте уваги. Якраз, у зв’язку з цим, хотів би зауважити, що ця прогалина у темі богослов’я нації має кілька причин. Останнім часом ми спостерігаємо, що повною мірою розкриваються індивідуалістичні мотиви християнства: як людина вибудовує стосунки з Богом з іншою людиною. Умовно це можна позначити різними комбінаціями відношення “Я-Бог-Ти”. Актуальним є питання: “Яким чином ми можемо спілкуватися і вибудовувати стосунки як спільнота з іншою спільнотою?”, “Як “я”, від імені певного народу, може комунікувати з представниками інших народів?”. 

Ще одну причину відсутності теології нації я вбачаю в тому, що християнство мало “щеплення” отримане в імперському середовищі. Імперська модель організації суспільства передбачає певну уніфікацію, створення спільної платформи для контактування різних спільнот. Під імперським впливом, на мій погляд, християнство зрадило деяким своїм принципам. Приміром, Христос заповідав, що християни мають вирізнятися, з поміж інших, любов’ю, що панує у стосунках між ними. Але, як бачимо, починаючи з четвертого століття нашої ери і далі християни зраджують цій ідентифікації і орієнтуються на достеменність і обґрунтованість віросповідної системи, а не на, заповіданий Христом, принцип любові. Відомо, що до V ст. н.е. в Капернаумі існували християнські спільноти, час заснування яких сягає апостольського періоду. Це були переважно селища рибалок. Тобто єпископи, пресвітери, крім священства, теж займалися щоденною працею, рибалили, продавали улов. Поступово християнство в обличчі “імперської Церкви” витіснило місцеві християнські спільноти подібного типу. Було уніфіковано богослужбові обряди.

Справа в тому, що традиція розвивається завжди у спільноті. У Біблії зазначається, що основою найменшою одиницею, що передає певну традицію є, навіть, не конкретна церковна спільнота, а – народ. Звісно, що термін “нація” є відсутнім, але по тексту Святого Письма ми зустрічаємо такі позначення як “народи”, “племена”, “язики”, “царства”, які передають зміст поняття “нація” (мається на увазі спільнота, що прагне державності, суб’єктності та визнання на міжнародному рівні).

Мені здається на рівні нації формується традиція богосприйняття, богопізнання, яка, в свою чергу, зазнає певного світоглядного впливу. Біблейські тексти свідчать, що для Бога важливим є розмаїття, багатство окремих культур та народів, які зберігають ці культури та забезпечують їхню тривалість в часі. Наприклад, у Книзі діянь апостолів, коли християнство вийшло за межі єврейської спільноти (спочатку воно розвивалося в Ізраїлі, потім у єврейській діаспорі) і почало поширюватися серед інших народів, постало питання (воно зібрало велику раду церковних лідерів у Єрусалимі), чи потрібно стати євреєм, щоб бути повноцінним християнином? Варто відзначити, що тоді всі не євреї вважалися язичниками (гоями). Частина священства вважала, для того, аби стати християнином, людина повною мірою мала б засвоїти всю попередню єврейську традицію. Апостол Павло та його прихильники відстоювали позицію, що перехід в християнство не повинен супроводжуватися розмиванням культурної і національної ідентичностей.

Важливість культурного розмаїття для Бога для себе я пояснюю наступним чином. Бог є чимось абсолютно відмінним, принципово іншим, ніж людина – це перше. Сама об’ємність і глибина Бога передбачає поліваріативність Його осягнення. Розмаїття культур дає нам цю поліваріативність точок зору на богопізнання. Монокультурність певним чином збіднює процес богопізнання, ми маємо “пласку картинку”, замість 3D зображення.

Багатоманітність національного досвіду богопізнання впливає на формування цінностей, правил суспільного життя, що фіксуються у звичаях, нормативних документах певного народу. Я переконаний, що моральні принципи сягають витоками релігії.

Отже, ми бачимо, з одного боку, Христос, що був за походженням євреєм, заповідає навчати всі народи, не обертаючи їх у єврейство. З іншого боку, існують власні позиції апостолів щодо цього питання, хоча, поряд з цим, знаємо, що послання апостолів адресовані окремо коринфянам, євреям, римлянам.

Поряд з цим британський місіонерський досвід ХІХ – ХХ століть свідчить про такий собі потрійний ефект. Місіонери на новій території будували церковне життя за власними зразками, церковні служителі виховувалися на британський манер. Тобто, представники навернених народів (наприклад, індуси, африканці) набували рис британців. Це, в свою чергу, викликало конфлікти всередині того чи іншого народу вже не на релігійному, а на етнічному чи національному підґрунті.

Другий момент, пов’язаний з тим, що представники інших народів, що отримали освіту в Британії, Сполучених Штатах, ставали, так би мовити, більш “класичними” британцями чи американцями, ніж представники Британії і США за походженням. Це також має свої наслідки.

Відповідно, був випрацьований третій аспект місії, який передбачає наступне. Поширення вчення має здійснюватися в певному культурно-історичному контексті. Пасторів, служителів церкви необхідно навчати з огляду на їхню ідентичність, щоб не обірвався їхній зв’язок з місцевими спільнотами.

Отже, озираючись більш, ніж на двохтисячолітню історію, бачимо, що схожі тенденції і помилки мають місце дотепер. Мене цікавить питання, чому саме народ є тією одиницею, якій слід проповідувати? Чому це не окрема людина, держава чи імперія?      

 – Особисто я вважаю, що причина криється в питанні культури. Коли ми говоримо про націю, то це спільнота, яка вирізняється з-поміж інших культурно, вона повинна довести, що вона унікальна. Я дозволю собі таку метафору: християнство, ніби зернина, має впасти на цю “культурну ниву”. Християнство не покликане руйнувати культуру, воно повинно свідчити про Одкровення засобами, прийомами тієї культури, в яку воно потрапило. На жаль, в історії місіонерської практики мало таких яскравих прикладів, де б християнські проповідники з глибокою пошаною ставилися до місцевих культур. Варто згадати британця Хадсона Тейлора, який здійснював місію в континентальному Китаї (на відміну від більшості своїх колег, які проповідували у великих портових містах). Можна сказати, що Тейлор зруйнував усі стереотипи: він цікавився китайською культурою, досконало вивчив китайську мову, ходив у традиційному кімоно, відростив довгу косичку. Китайці його сприймали за “свого”, в той час, як земляки вважали, – щонайменше, дивакуватим. Звісно через це він мав проблеми. Зокрема, британці відмовлялися жертвувати гроші на його місію.

Ми знаємо чимало прикладів, коли після початку місії спалахували повстання. Місцеві правителі спочатку радо зустрічали приїжджих проповідників, але, згодом, вони бачили, що місіонерська діяльність є руйнівною для життя спільноти. Руйнації і утисків зазнавала не лише релігійна складова життя общини. Нівелювалися цінності і норми поведінки традиційні для конкретної спільноти. І, ось коли місцеві культури руйнувалися, спалахували повстання. Нерідко місіонерів чекала жорстока розправа. Японці, взагалі, на декілька століть заборонили в’їзд європейцям до своєї країни.

Також можна згадати російського місіонера Ніколая Японського. Він, фактично, був одинаком у своїй місії в Японії. Причому він працював там у “закритий” період японської культури. Перші роки самотужки вивчав мову, місцеві традиції, побут. Почав активно проповідувати, коли країна, завдяки реформам, відкрилася до християнських місій. Причому, католицькі, протестантські місії мали групи місіонерів, натомість, Ніколай Японський і далі працював наодинці, оскільки не знаходилося росіян, які воліли б приєднатися до його місії. Він, навіть, писав листи єпископу з проханням надіслати помічників, два рази повертався до Росії, об’їжджав семінарії. Але той, вплив, який Ніколай мав на Японію, вражає. До 50-их років (тобто, до того часу, коли в Токіо почали будувати перші хмарочоси) найвищою будівлею (вигляд на яку був з усіх боків Токіо) був православний храм, збудований спільнотою, заснованою Ніколаєм Японським. Та я знову наголошу, що таких прикладів, дійсно – одиниці.

Я займаюся місіонерською діяльністю з 90-их років. Спостерігаючи за роботою іноземних місіонерів у пострадянських країнах, я можу навести лише поодинокі приклади, коли місіонери з повагою ставилися до місцевих культур. Багато з них просто використовували відпрацьовані алгоритми. Навіть, не намагалися вчити мову. Простіше було за незначну оплату найняти перекладача. Але, лише повага до іншої культури з боку християнства здатна здійснити значні перетворення в суспільстві. Серйозно змінювати нації християнство може тоді, коли воно стає “своїм”. Тут можна пригадати випадок із власної історії. Після, фактично, насильницького хрещення Русі лише невелика частина людей сприйняли євангельську проповідь, тривалий час на руських землях панувало двовір’я. Місія, що нав’язується примусом, – це не те доручення Христа, яке Він залишив апостолам: “Ідіть і навчіть усі народи”…

– Знаєте, я згадав слова академіка Ліхачова про “тривірство”, що панувало на Русі: перша віра – це язичництво; друга – православ’я, прийняте окремими освіченими людьми того часу; третя – синкретизм першої і другої, коли люди, прийшовши до християнського храму, перекодовували смисли у систему попередніх вірувань. Тобто, християнство у формі такого синкретизму виглядало певною громадянською повинністю. Етнографи свідчать, що коли відмінили на початку ХІХ століття правило про законний шлюб, який визначався проведенням таїнства вінчання в церкві, багато людей, навіть, не переймалися тим, щоб іти вінчатися до храму.

– Повертаючись до теми, чому Христос посилає апостолів саме до народів з місією “навчити”, виникає питання про зміст навчання. Чому саме потрібно навчати? Якщо брати християнство, то головне чому навчав Христос – це вибудовування стосунків на різних рівнях: людина – людина; віруючий – невіруючий; людина – природа; людина – Бог. Наприклад, часто забувають, що людина і тварина є суб’єктами одного завіту. Завіт, що укладався за ініціативи Бога був не лише з Ноєм, але – з усіма мешканцями ковчегу. Ще один нюанс, на який не акцентують уваги, – це міжнародні стосунки, стосунки спільнот між собою. Як показує практика християнства, досьогодні не вдається побудувати стосунки між християнськими спільнотами, народами на основі любові і поваги.

Отже, “навчіть усі народи” передбачає, передусім, асиміляцію християнства до певних культур. Хочу згадати ще, стосовно цього, практику апостола Павла. В книзі Діяння сказано, що деяких людей він вчив роками, щодня. Сьогодні ми приблизно уявляємо, чому можна навчати в семінарії протягом кількох років: є розвинена богословська освітня програма, все розписано, лекції можна читати і читати. Виникає питання, чому ж навчав апостол Павло, коли історія християнства налічувала всього кілька десятиліть? Швидше за все, апостол навчав Старому Завіту, оскільки він був учителем і добре його знав, а Новий Завіт ще не був написаний. Змістовно у Старому Завіті багато уваги приділено історії становлення єврейського народу. Коли дослідники націй наводять приклади націй домодерного періоду, в першу чергу, згадують якраз євреїв. Тобто, євреї – приклад, майже, ідеальної нації. Коли різні єврейські племена об’єднуються в один народ, Бог укладає з ними завіт на горі Синай після виходу з Єгипту. І далі історія єврейського народу – це історія про те, як він намагається зберегти статус “народу божого”. Існують внутрішні проблеми народу: вони – не дуже вірні; їм не завжди вдається дотримуватися усіх заповідей; потім починається доба завоювань… Якщо дивитися на історію ізраїльського народу дохристиянського періоду, то близько 500 років вони мали повноцінну суб’єктність, інші 500 років цей народ перебував під впливом інших держав. Тобто єврейський народ тривалий час, або зовсім не мав державності, або ця державність була неповноцінною. Але, все таки, через 19 століть ізраїльська держава була відновлена, хоча і не в тих кордонах, які засвідчує біблейська історія.

Я гадаю, що одним з того, чому мали навчати апостоли, є ось це вміння бути нацією, зберігати себе, не розчинитися в інших, бути суб’єктом міжнародних стосунків; вміння зберегти власну культуру і через призму цієї культури сприймати Бога, набувати досвіду богопізнання й ділитися цим досвідом з іншими народами. Для єврейського народу була загроза асиміляції і в єгипетському полоні, і у полоні вавилонського царства, але йому вдалося зберегти свою ідентичність.

– Пам’ятаю цікаву розмову з невеличкою протестантською спільнотою в Білорусії, яка була виключно білорусомовна. І вони говорили, що в Білорусії вони повинні бути суто білорусомовними, оскільки в останні часи, вони мають виступити перед Богом саме як білоруські християни. Інакше, за їхніми словами, Бог не прийме їхні дари. Що це могло б означати?

– Мені, у зв’язку з цим, пригадалися три тексти: другий розділ Ісаї, Книга пророка Міхея і, найбільш повно, це розкривається у Одкровенні, коли спасенні народи приходять до Нового Єрусалиму. Цікаво, що вони приходять не з порожніми руками, а несуть до міста честь і славу своїх народів. Виходить, що категорія “народ” зберігається у вічності. Посеред Нового Єрусалиму – дерево життя, листя якого призначене для зцілення всіх народів. Цікаве питання виникає, що ми можемо зробити, як представники свого народу, щоб здобути і примножити його славу і честь? Якщо брати поняття “слава”, то його можна розуміти двопланово: є “добра” і “погана” слава. Мені здається, що тут йдеться про славу в контексті міжнародних стосунків; те, як ми ставимося до сусідніх народів. Це не та слава, яку ми собі вигадуємо, конструюємо, а це те, що говорять інші народи про нас, наша репутація. Це думка інших про нас, а не власні зарозумілості про себе, які більше можуть вказувати на психічні розлади. Через активну позитивну взаємодію з іншими спільнотами набувається позитивна слава власного народу.

– Ми з Вами з’ясували, що не можна в християнському богослов’ї  відкидати категорію “народ”, оскільки її наявність, важливість і нередукованість передбачається самим Святим Письмом. Як християни, ми більшою мірою зосереджені на особистісному аспекті відносин з Богом, часто забуваючи про їхній суспільний вимір: стосунки з Богом, де ми виступаємо як певна спільнота, а саме – як народ. Ми, з одного боку, належимо до певного народу, ототожнюємо себе з ним, але, як християни, ми є ще й народом божим. Як саме може корелюватися ось ця приналежність нас до певного народу і водночас – до народу Бога?

Мені здається, що не маючи досвіду “буття певним народом” люди не можуть бути і народом божим як християни. Вони можуть так себе називати, але у них немає досвіду здійснення цього. Коли якась християнська спільнота заявляє, що вона – народ божий, то це має якось проявлятися. Але вихідним досвідом виступає взагалі досвід ототожнення себе свідомо, повноцінно з певним народом.

– За Вашою логікою, повноцінним християнином можна стати тоді, коли ти приходиш до Бога, ототожнюючи себе, в тому числі, з певним народом. А ось однією з ключових ознак народу є мова. Ви – біблеїст. Ми знаємо, що завжди гостро постає питання перекладів Святого Письма, адже буквальний переклад часто не передає певних смислів. На Вашу думку, яка роль мови ось у цьому становленні спільноти як народу божого?

– Мова – це інструмент. Ми описуємо словами власні переживання, думки. Розмаїття мов дозволяє у різний спосіб виразити досвід Бога. Тут можна порозмірковувати і про слово в контексті Біблії. Як знаємо, слово є написане – Святе Письмо, Слово втілене – Ісус Христос, слово як те, за допомогою чого Бог створює світ. Коли Бог нас всиновлює (ми – діти Божі), то це передбачає, що ми будемо уподібнюватися Йому (це стосується і слова). Як християни, ми постійно очікуємо нового світу. Але це не світ, який Бог готує нам, а це світ, – який Бог хоче творити разом з нами. Бог творить за допомогою слова, отже, і ми маємо діяти подібним чином. Питання в тому: слова якої мови нам використовувати? Ми знаємо періоди в християнській історії, коли лише окремі мови мали статус божественних (приміром, іврит, грецька, латина), а інші були не достойні того, щоб ними перекладати Святе Письмо, богослужбові тексти. Але раніше ми говорили про те, що є чимало аргументів на користь того, що Бог не воліє, аби все людство розчинилося у якомусь єдиному народі. Церква це згодом також повною мірою усвідомила. Ми бачимо зараз як християнські тексти перекладено різними мовами, бачимо як кожний народ вибудовує власний християнський простір через власну культуру в, притаманних цьому народу, світоглядних настановах, поняттях. Особливості окремих мов дозволяють розкрити різні аспекти пізнання Бога певним народом. Відповідно, спілкування між народами дозволяє відкрити кожному з них нові грані богопізнання. І це збагачує нас.  

Варіан Н3 білий PNG

Україна, Київ
+З80 44 228 94 17
info@nestor.center

Ми хочемо бути “точкою збірки” для спільнодії в перетворенні української освіти на унікальний успішний світовий приклад.

Nestor Center © 2019